Підпільниця ОУН «Зоряна» - Газета №10 (№1063) - Архів за 2016 рік - Каталог статей - Редакція газети "Вісник Розділля"
 
Меню сайту
Категорії розділу
Газета №1 (№1054) [7]
Газета №2 (№1055) [7]
Газета №3 (№1056) [12]
Газета №4 (№1057) [22]
Газета №5 (№1058) [22]
Газета №6 (№1059) [11]
Газета №7 (№1060) [21]
Газета №8 (№1061) [20]
Газета №9 (№1062) [24]
Газета №10 (№1063) [16]
Газета №11 (№1064) [18]
Газета №12 (№1065) [18]
Газета №13 (1066) [15]
Газета №14 (№1067) [13]
Газета №15 (№1068) [24]
Газета №16 (№1069) [19]
Газета №17 (№1070) [19]
Газета №18 (№1071) [17]
Газета №19 (№1072) [14]
Газета №20 (№1073) [19]
Газета №21 (№1074) [19]
Газета №22 (№1075) [19]
Газета №23 (№1076) [16]
Газета №24 (№1077) [10]
Газета №25 (№1078) [19]
Газета №26 (№1079) [10]
Газета №27 (№1080) [9]
Газета №28 (№1081) [7]
Газета №29 (№1082) [7]
Газета №30 (№1083) [6]
Газета №31 (№1084) [8]
Газета №32 (№1085) [5]
Газета №33 (№1086) [9]
Газета №34 (№1087) [17]
Газета №35 (№1088) [14]
Газета №36 (№1089) [14]
Газета №37 (№1090) [13]
Газета №38 (№1091) [11]
Газета №39 (№1092) [15]
Газета №40 (№1093) [14]
Газета №41 (№1094) [12]
Газета №42 (№1095) [17]
Реклама
Статистика
Каталог статей
Головна » Статті » Архів за 2016 рік » Газета №10 (№1063)

Підпільниця ОУН «Зоряна»

  Нещодавно автору вдалось познайомитись та поспілкуватись в м. Новий Розділ з учасницею українського підпілля ОУН 40 -х років, політичним в’язнем Кирилів (Іванців) Марією, псевдонім «Зоряна», яка народилась на Ходорівщині (сьогодні Жидачівський район). В свої п’ятнадцять років вона стала друкаркою повітового провідника ОУН Ходорівщини «Фелікса». Її самовідданістю та твердістю духу захоплювались набагато старші, досвідчені керівники оунівського підпілля. Автором пропонуються читачу спогади про буремні роки юності нашої героїні.
  У селі Городище Королівське, що славне своєю давньою історією, в сім’ї Івана та Галини Іванців 8 січня 1927 року, в день Собору Пресвятої Богородиці, народилась дівчинка, яку батьки нарекли Марією. На той час в сім’ї уже зростало троє дітей: Стефанія, 1915р.н., Володимир, 1920р.н. та Катерина, 1922р.н. Мати новонародженої походила ізславного роду Гамкалів. Син її рідного брата Ярослава – Григорій, в підпіллі «Майський», ще за польської окупації розпочав політичну діяльність в ОУН. В сорокових роках, в час збройної боротьби українського народу очолив відповідальні ділянки при Проводі ОУН Львівського краю. Дочка сестри Галини, Катерини Гамкало – Ганна вийшла заміж за Богдана Прокопіва з Доліб, в підпіллі «Степан», провідного діяча ОУН Бібрецького повіту за польської, німецької і більшовицької окупації, який загинув на посту заступника референта СБ Львівського краю. Цей родинний перелік можна ще далі продовжувати. Як бачимо, діти Іванцівих зростали в високопатріотичному оточенні, тому з малих літ одержували правильні настанови для подальшого життя.
  Як сповнилось Марії сім років, пішла до сільської чотирикласної школи. В цей період життя для неї взірцем були її сестра Катерина та брат Володимир, котрі активно співпрацювали з сільською «Просвітою» в її гуртках. В період німецької окупації Марія продовжила навчання в Ходорівській школі. В 1941 році вона стала свідком всенародних святкувань в Ходорові та рідному селі з нагоди відновлення Української Державності, активним організатором яких був її двоюрідний брат Григорій Гамкало. Та незабаром, коли німці розпочали закривати українські управи, а їх керівників та членів ОУН переслідувати та арештовувати, українські націоналісти повели посильну підпільну роботу по розширенню членства та підготовці до збройної боротьби з ворогами українського народу. Одним з організаторів цієї роботи був уже згадуваний вище Григорій Гамкало – «Майський», який наполегливо працював з молоддю сіл району, готуючи багатьох симпатиків національної ідеї до підпільної діяльності. В числі перших до лав ОУН були залучені брат Марії – Володимир та сестра Катерина. Мабуть, і на Марію «Майський» покладав певні надії, бо як тільки їй виповнилось п’ятнадцять років, в 1943 році Григорій залучив її до юнацтва ОУН. В цей період станичним ОУН «Юнаки» був Федиш Лесь, псевдо «Дорожній», а кущовим провідником – Заладовський, псевдо «Береговий». Марія успішно навчалась у школі, тому з перших днів підпільної діяльності «Майський» навчав її друкарської справи. Послухаємо короткий спогад про це живого учасника визвольних змагань, політв’язня, жителя с. Городище Королівське Гулея Миколи: «У дворі моїх батьків була обладнана криївка, де за німецької окупації перебував провідник «Дніпровий» - Василь Костик, там була невелика бібліотека та друкарська машинка, яку пізно восени 1942 року перенесли до Іванцівих». Ця наука припала Марії до душі, тому уже протягом двох – трьох місяців наполегливого навчання вона дивувала свого наставника успіхами в освоєнні рідкісної на той час професії машиніста – друкарки. Попередньо узгодивши з керівництвом, «Майський» запропонував збудувати у дворі Іванцівих криївку, гарантуючи таємницю зі сторони членів сім’ї. Місце вибрали на стриху житлового будинку, змурувавши ще одну перегородку. Вхід до криївки був із комори, куди заносилась драбина і по якій піднімались до горища, зі стелі виймалось кілька дощок і так можна було потрапити у криївку. Основний же вхід на горище хати був розміщений з протилежної сторони, з фаціята. В майбутньому, після повернення більшовиків, енкаведисти неодноразово чинили обшуки, бували і на стриху, але так і не здогадались про існування додаткової стіни, за якою знаходилась невеличка кімнатка. Дана криївка була призначена для повітового провідника ОУН «Фелікса», з яким після успішної здачі іспиту Марію познайомив «Майський». Із спогадів Марії, це був чоловік зрілого віку, років більше тридцяти, середнього зросту, міцної статури, обличчя округле, голова з невеликими залисинами. («Фелікс» - Микола Бариляк походив із села Дроховичі, на той час уже був досвідченим підпільником, перебуваючи в лавах ОУН з 30 – х років. Його сім’ю ще у 1940 році більшовики виселили до Казахстану). З осені 1943 року «Зоряна» була направлена в його розпорядження як машиніст – друкарка. З того часу розпочалась їхня спільна робота в підпіллі ОУН. В період дня Марія навчалась у школі, а прийшовши додому, більшість часу проводила за друкарською машинкою. Під диктовку провідника «Фелікса» друкувала різні документи, та найбільший об’єм складали зведення «Вісті з терену».
Сестра Катерина та брат Володимир мали свої підпільні функції, на Катерину були покладені обов’язки станичної ОУН, а Володимир з осені 1943 року відійшов у Карпати на вишкіл. Навесні 1944 року його було направлено у регулярну армію УПА, в сотню «Льви», яка формувалась з березня  в миколаївських лісах. Там він перебував до осені 1944 року.
  З другим приходом більшовиків підпільна робота ускладнилась, оскільки проводились масові облави, блокувались цілі терени, в багатьох селах були розміщені гарнізони НКВД. Виникали непередбачені труднощі по зв’язку, що вимагало посилення конспірації членів підпілля. В цей час провідником «Феліксом» було поставлено питання про доцільність продовження навчання Марії в Ходорові, бо виникала загроза її арешту під час облав. З іншого боку, вона була надійним кур’єром для передачі естафет та отримання розвідувальних даних стосовно ситуації в районі. Дане питання було обговорено з участю Марії та інших товаришів. Марія переконала їх, що справиться, тому «Фелікс» дозволив їй продовжувати навчання. Тепер Марії доводилось працювати і по лінії зв’язку, вона часто носила естафети у Ходорів до сім’ї Ференчака та село Жирів, в сім’ї Зельонки та Давидових. Іноді, коли виникала нагальна потреба, «Фелікс» давав їй свого коня, на якому інколи приїздив. За словами Марії, після тієї їзди вона ніг не чула. 
  В більшості випадків «Фелікс» приходив до Іванцівих в оточенні своїх товаришів – побратимів, одного з них звали «Строгий», другого – «Мирон». («Строгий» - Скрутовський Петро, районний референт СБ, уродженець с. Чорний Острів; «Мирон» - Могила Степан, з відомства СБ, уродженець с. Грусятичі – авт.).
  Усе, як то кажуть, ішло своєю чергою, якби восени 1944 року з Марією не стався прикрий випадок, що на певний час прикував її до ліжка. Як згадує п. Марія: «Це сталося однієї погожої днини. В домі на той час перебував «Фелікс», який розмовляв з батьком у кімнаті; сестра Катерина, мати, я і один з повстанців, односельчанин Яремко Степан, були на кухні, ведучи буденну розмову, під час якої Степан взявся розбирати пістолет. Це був наган російського виробництва, та в якийсь момент пролунав постріл, куля потрапила мені в ліву частину грудей і пройшла на виліт, застрягши в стіні. Я впала. Зчинився галас, з кімнати вибіг «Фелікс» з батьком, Степан вибіг у двір. Мені наклали пов’язку, забинтувавши рани, перенесли до кімнати на ліжко та заборонили вставати. Пізніше прийшла наша медсестра, яка робила перев’язки та слідкувала за станом мого здоров’я. На превелике щастя, рана виявилась не смертельною, бо куля не зачепила життєво важливих органів».
  З часом Марія видужала і приступила знову до виконання своїх звичних обов’язків. Мабуть, Степан одержав від своїх командирів дисциплінарне покарання, та Марія пробачила йому цей проступок, вважаючи, що нещастя сталося випадково, через його необачність та брак досвіду поводження зі зброєю.
  «В час мого одужання, - згадує далі п. Марія, -  в сім’ю прийшла радісна звістка, повернувся з відділу УПА брат Володимир, здоровий та неушкоджений, якого направили на теренову роботу. Це внесло пожвавлення в сімейну атмосферу. Іноді брат приходив додому із своїм товаришем по підпіллю, якого звали «Труд». («Труд» - Ференчак Тадей, господарчий повітовий референт, уродженець м. Ходорів – авт.).
  Був грудень1944р., наближалось Різдво Христове. Володимир напередодні дня Святої Анни відвідав батьків, пообіцявши прийти та привітати матір з днем Ангела. Довгоочікуваний день настав, алеВолодимир так і не з’явився. Мати засумувала, ми її розраджували, сподіваючись, що він не прийшов через важливі справи. Так пройшло декілька днів і в сім’ю принесли трагічну звістку – Володимира уже немає серед живих, він загинув напередодні дня Святої Анни. Батько, почувши про смерть сина, в розпачі схопився за зброю «Фелікса» та поривався в село постріляти більшовиків. Ледве зумів «Фелікс» його зупинити та заспокоїти, пообіцявши, що вони отримають гідну відповідь, але це їхня справа, Володимирових побратимів».
  Про цю трагічну звістку сповіщав повстанський часопис «Вісті з терену», витяг з якого в оригіналі розшифрованого тексту наведено в «Літописі УПА», том 13, нової серії:  «21/XII– 44 року в селі Дроховичах впало 4 друзі від більшовицької кулі, а саме:   1.Ференчак Тадей (Володимир), 1917р.н., уродженець м. Ходорів. Організаційний пост – господарчий повітовий референт.          2.Іванців Володимир, 5.5.1920р.н., уродженець Городище Королівське. Член організації. Відбув десятимісячну службу в УПА, за дозволом командира «Гонтаря» (Чотовий другої сотні «Льви» - Пеленський Іван – авт.) зістав звільнення до теренової роботи. 3.Пастернак Антін, 1926р.н., уродженець села Дроховичі. Симпатик ОУН.  4.Труш Богдан, 1925р.н., уродженець с. Новосільці. Симпатик ОУН».
  Знову повертаємось до бесіди з «Зоряною»: «Моя праця з провідником «Феліксом» продовжувалась до 1946 року. Далі його було переведено в інші терени і з ним я більше не зустрічалась ніколи. В подальшому приходив іще «Строгий» з «Мироном, з ними приходив їхній керівник, звали його «Смерека». («Смерека» – Пацевко Євстах, уродженець с. Заліски Жидачівського району, референт СБ Рогатинської округи - авт.). В 1948 році я закінчила десятий клас і вступила до торгівельного технікуму м. Львова.
  Здавалось, що напруга, в якій ми жили багато років, почала повільно спадати. Та, незабаром, нас спіткала нова біда – більшовиками був арештований батько. В той час почали знову закладати колгоспи, а батько був одним з противників колективізації. Він не боявся висловлювати свій спротив серед односельців. Мабуть, про це активістами села було донесено в органи, тому відповідь не забарилась. Батька було заарештовано як саботажника, «вредітєля» та куркуля, при цьому було долучено і допомогу та зв’язки з бандерівським підпіллям. Протягом року про нього нічого не було відомо, на звернення рідних відповіді не було». Тільки в кінці 1949 року Марії приснився віщий сон, який допоміг розшукати батька в тюрмі Лонцького у Львові. Старшого Іванціва засудили, але і сім’ю не залишили у спокої, в травні 1950р. Марію, сестру Катерину та матір Анну було виселено в Хабаровський край. В 1951 році, у зв’язку з 70 – ти літтям Сталіна, було оголошено амністію, під яку потрапляли в’язні, котрим виповнилось 70 років. Було звільнено і Івана Іванціва. Батько повернувся в рідний край та поселився у старшої дочки Стефанії, що проживала з сім’єю в с. Жирів, недалеко від Ходорова. Він був майстром на всі руки, тому долучився до закінчення будівництва хати, в якій проживав до кінця життя, до 1974 року.
  Наша героїня продовжує нелегкі спогади: «В 1952 році я вийшла заміж, чоловік мій також був з репресованих, родом із Дашави, звали його Павлом. В 1953 році в нас народилась донечка, яку назвали в честь бабусі Анною. Зі смертю Сталіна жити ставало трохи легше навіть на засланні. Ми працювали в ліспромгоспі, в останні роки отримували зарплату, частину якої відкладали та висилали своїй родичці Анні Стахів, яка в Ходорові будувала для себе і для нас спільний будинок. Але в 1954 році мене несподівано викликали в комендатуру, де зачитали протокол слідства, в якому одні з жителів нашого села дали свідчення про мою підпільну діяльність в ОУН. В кінці слідчий мені заявив: «Іванців, який вам паспорт, вас чекає Колима!».
  Порадившись з матір’ю та сестрою , я однорічну доньку Анну залишила під їхню опіку, а сама, вагітна, невдовзі була відправлена на заслання на Колиму. В 1955 році на Колимі народилась друга донечка – Ольга, там я в непосильній праці відбула ще п’ять років.
  Тим часом, в 1956 році всі мої рідні звільнились та переїхали до Ходорова. В 1964 році мене було звільнено і ми разом з дочкою Ольгою переїхали до своїх рідних у Ходорів. В 1969 році я влаштувалась на роботу в м. Новий Розділ в будівельне управління № 62, де отримала гуртожиток, а з часом і квартиру від управління. З відкриттям ремонтно – механічного заводу «Карпати», перевелась сюди на роботу, де працювала до виходу на пенсію в 1992 році.
З перших днів проголошення Незалежності України я включилась в громадське життя, і на сьогодні є членом товариства політв’язнів м. Новий Розділ. За ці роки брала активну участь в громадських та політичних заходах, що організовувались в Новому Роздолі та Ходорові. Дякую Богу за те, що проживши довге і досить важке життя, я дочекалась онуків і правнуків, проживаю разом з дочкою Ольгою в вільній Україні. Але всім нам дуже прикро за ті випробування, що знову нам нав’язані з боку Росії в останні два роки. Тривожить війна на Сході України та складнощі всередині країни. При цьому згадую свої молоді роки, своїх вірних друзів по боротьбі, багато які з них віддали за нашу свободу найдорожче – життя. Віриться, що ми переборемо і ці труднощі, бо є впевненість у правильності нашої мети. Дай Боже, щоби настав спокій на нашій землі, щоби не було вбитих і покалічених наших хлопців. І знову українців згуртовує невмируще гасло: «Слава Україні! Героям слава!».  

  Зіновій Горін, дослідник визвольних змагань

Категорія: Газета №10 (№1063) | Додав: Roman_Zotenko (29.03.2016)
Переглядів: 81
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Вхід на сайт
Пошук
Реклама
 



 
Copyright R. Zotenko © 2014-2016