Три свічі тернового вінка України - Газета №16 (№1069) - Архів за 2016 рік - Каталог статей - Редакція газети "Вісник Розділля"
 
Меню сайту
Категорії розділу
Газета №1 (№1054) [7]
Газета №2 (№1055) [7]
Газета №3 (№1056) [12]
Газета №4 (№1057) [22]
Газета №5 (№1058) [22]
Газета №6 (№1059) [11]
Газета №7 (№1060) [21]
Газета №8 (№1061) [20]
Газета №9 (№1062) [24]
Газета №10 (№1063) [16]
Газета №11 (№1064) [18]
Газета №12 (№1065) [18]
Газета №13 (1066) [15]
Газета №14 (№1067) [13]
Газета №15 (№1068) [24]
Газета №16 (№1069) [19]
Газета №17 (№1070) [19]
Газета №18 (№1071) [17]
Газета №19 (№1072) [14]
Газета №20 (№1073) [19]
Газета №21 (№1074) [19]
Газета №22 (№1075) [19]
Газета №23 (№1076) [16]
Газета №24 (№1077) [10]
Газета №25 (№1078) [19]
Газета №26 (№1079) [10]
Газета №27 (№1080) [9]
Газета №28 (№1081) [7]
Газета №29 (№1082) [7]
Газета №30 (№1083) [6]
Газета №31 (№1084) [8]
Газета №32 (№1085) [5]
Газета №33 (№1086) [9]
Газета №34 (№1087) [17]
Газета №35 (№1088) [14]
Газета №36 (№1089) [14]
Газета №37 (№1090) [13]
Газета №38 (№1091) [11]
Газета №39 (№1092) [15]
Газета №40 (№1093) [14]
Газета №41 (№1094) [12]
Газета №42 (№1095) [17]
Реклама
Статистика
Каталог статей
Головна » Статті » Архів за 2016 рік » Газета №16 (№1069)

Три свічі тернового вінка України

  Вечір-реквієм «Біль між небом і землею. Запалим три свічі», який відбувся  17 квітня у бібліотеці-філії по вул. Л.Українки, не лише запалив свічі пам’яті, але й щирою молитвою та сумними спогадами підняв пласти пам’яті болю, який випав на долю України.

  Першу свічу запалюють ініціатори вечора-реквієму - керівник літературного гуртка «Барви» Галина Приріз та  працівники бібліотеки-філії Галина Вілкова і Світлана Ференс, бо у час  великоднього посту молимося – молитву провадив о. Ростислав Височан.
  Друга свіча пам’яті – незабаром 30 років аварії на Чорнобильській АЕС, яка не відпускає, яка щораз нагадує про глобальність техногенної катастрофи і її невідворотні наслідки. Ліквідатор  аварії, керівник міської організації «Союз. Чорнобиль. Україна» І. Харишин та переселенці з м. Прип’ять Л.Кондратенко і М.Мамонова (на фото зліва), розповідаючи про події 30-літньої давності, не могли стримати сліз. І для багатьох їх розповіді стали відкриттям, повним усвідомленням пережитого болю і розпачу. Іван Харишин та ще 30 новороздільців (з них, до речі, уже 17 чоловік відійшли у кращі світи) запрошення з воєнкомату отримали 6 травня 1986 р., у світлий пасхальний вівторок, а вже 8 травня були у атомному пеклі, абсолютно не знаючи смертельної сили уже немирного атому. Роботи, які виконували, як виявилося, були абсолютно недоцільні: зривали солом’яні дахи та накривали хати, які потім все-одно полишили у опустілій 30-кілометровій зоні, шифером, вивозили землю. Навіть керівництво не знало усіх масштабів аварії, вчилися на власних помилках. А ще пригадували величезних розмірів гриби, яблука, ягоди – на радіації все росло як на дріжджах.
  Любов Кондратенко до нині пам’ятає все до години, адже з вікна їх помешкання виднілася АЕС. Цілу суботу (наступний після аварії день) гуляли з дітьми на вулицях, купалися у ріці, садили городи – і ніхто й слова  про небезпеку. А вже в 11 ранку неділі оголосили про евакуацію, мовляв, тимчасову (лише їди на три дні візьміть), автобуси під’їжджали під кожен під’їзд, та серцем десь відчули – це назавжди. Коли катер пропливав повз електростанцію, усі цікаві вибігали на палубу зблизька подивитися, що ж там діється. Інформації не було ніякої. Якби одразу попередили людей про небезпеку, то скільки б могло навіть власним авто виїхати, та всі в’їзди-виїзди були перекриті. Лише сусід, працівник АЕС, пригадує Марія Мамонова,  тихенько попередив, закривайте вікна, не виходьте на вулицю і взагалі – це кінець нашому місту.  Вивозили за 60-70 км, розселяли у селах. Сім’я Кондратенко вирішила податися до родини на Львівщину, та, пригадує, з Києва виїхати було практично неможливо. І ще цікаво: у Прип’яті ніхто навіть не попередив про небезпеку, а тільки приїхали до батьків, то одразу найшли представники міліції, і сказали їхати до Львова в лікарню. Там, щоправда, лише брали аналізи, давали кальцій і мили, бо рівень радіації, особливо на волоссі, зашкалював. А ще пригадують, як від них з острахом  відсахувалися люди, мовляв, чорнобильці, заразні ж. І багато лише тепер, коли лихоліття війни та вимушені переселенці і біженці показали межі біди, які випали на долю людей, кому довелося за лічені хвилини покинути все, що наживав роками, навернули і до тих тоді безмовних вимушених переселенців-чорнобильців.
  Депутат Новороздільської міської ради Ірина Телька, яка була у складі екологічного руху проти запуску другої черги Южноукраїнської АЕС (у обласному Миколаєві), розповіла і про екскурсію на ту АЕС, і про складнощі боротьби з великими грошима та секретом атомників – у цілому світі не знають, як  зупинити уже задіяний в процесі реактор, де проходять атомні реакції.
 Про Чорнобильську біду правду ми дізнавалися уже через роки, навіть  тепер деякі факти та деталі жахають, зрештою, кінця наслідкам атомної катастрофи ще не видно. Багато можна почерпнути з книги колишнього інженера Чорнобильської АЕС Г. Медведєва «Чорнобильський зошит», враженнями від якої поділився з присутніми З.Іщак. Свої поезії зачитували члени літгуртка «Барви» О.Лаба, М.Ремез, Г. Приріз (власні і вірші В. Бойка), С.Воробйова, Л. Оприско, О. Максимович, Г.Пасемко, Н.Співак. 
  І слова їх торкалися нових жертв, нових страждань України – війни на сході з російським агресором, тисячі молодих захисників, які не повернулися додому, які ще чекають звільнення з полону, які залишилися понівеченими на все життя. Жорстока війна принесла  біль втрат і нашому місту – Андрій Марунчак, Володимир Труш, Володимир Безушко…
  Учасник  війни, начальник штабу 8-го окремого батальйону «Аратта» Микола Пшик розповідав і про побратимів, і про зрадливу владу, і про підтримку патріотів та закликав самими бути патріотами – справжніми, дієвими. Щемну композицію, присвячену полеглим юним героям, зачитав давній друг бібліотеки, активіст громадського життя Нового Роздолу Степан Семерак. 
  Було що послухати, що згадати, над чим задуматися. От лише молоді, яким наука пам’яті болю має додати наснаги до подальшого поступу України, до не повторення помилок  та жертв минулого, було надто мало. Свіча пам’яті, надіємося, не згасне і в наступних поколіннях, а тим часом присутні ділилися спогадами та пережитим. «І спільно молились за дім, за родину, свічу запаливши воскову».
  Віра ВЛАСЮК

Категорія: Газета №16 (№1069) | Додав: Roman_Zotenko (24.05.2016)
Переглядів: 15
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Вхід на сайт
Пошук
Реклама
 



 
Copyright R. Zotenko © 2014-2016