Павліна СОРОКМАНЮК: 102 роки доброти - Газета №20 (№1073) - Архів за 2016 рік - Каталог статей - Редакція газети "Вісник Розділля"
 
Меню сайту
Категорії розділу
Газета №1 (№1054) [7]
Газета №2 (№1055) [7]
Газета №3 (№1056) [12]
Газета №4 (№1057) [22]
Газета №5 (№1058) [22]
Газета №6 (№1059) [11]
Газета №7 (№1060) [21]
Газета №8 (№1061) [20]
Газета №9 (№1062) [24]
Газета №10 (№1063) [16]
Газета №11 (№1064) [18]
Газета №12 (№1065) [18]
Газета №13 (1066) [15]
Газета №14 (№1067) [13]
Газета №15 (№1068) [24]
Газета №16 (№1069) [19]
Газета №17 (№1070) [19]
Газета №18 (№1071) [17]
Газета №19 (№1072) [14]
Газета №20 (№1073) [19]
Газета №21 (№1074) [19]
Газета №22 (№1075) [19]
Газета №23 (№1076) [16]
Газета №24 (№1077) [10]
Газета №25 (№1078) [19]
Газета №26 (№1079) [10]
Газета №27 (№1080) [9]
Газета №28 (№1081) [7]
Газета №29 (№1082) [7]
Газета №30 (№1083) [6]
Газета №31 (№1084) [8]
Газета №32 (№1085) [5]
Газета №33 (№1086) [9]
Газета №34 (№1087) [17]
Газета №35 (№1088) [14]
Газета №36 (№1089) [14]
Газета №37 (№1090) [13]
Газета №38 (№1091) [11]
Газета №39 (№1092) [15]
Газета №40 (№1093) [14]
Газета №41 (№1094) [12]
Газета №42 (№1095) [17]
Реклама
Статистика
Каталог статей
Головна » Статті » Архів за 2016 рік » Газета №20 (№1073)

Павліна СОРОКМАНЮК: 102 роки доброти

  Йдучи на зустріч з іменинницею, якій минулої неділі виповнилося … 102 роки, зізнаюся, дещо хвилювалася: яким же буде спілкування? Тому дещо несподівано було побачитися з бабусею, обличчя якої, всіяне дрібними зморшками, випромінювало  таку щиру лагідність й добро. І без запитань стало зрозуміло: основний секрет довголіття Павліни Михайлівни Сорокманюк – у її доброті. Чітко і усвідомлено розповідаючи про своє життя, декілька разів звучала фраза: «А мені люди завжди говорили: «Павліньо, та ти така добра….». І я всіх любила, і всім бажаю тільки добра, і мене також любили, ні з ким не гнівалася, бо добре серце маю». У тій розповіді не було ані злості на важку буденність, на те, що довелося пережити, ані жалю.
  Спілкуватися з бабусею допомагала соціальний працівник Любов Люблінська, яка її обслуговує уже понад 17 років, і яку Павліна Михайлівна називає донечкою і рахує години до її приходу. Пані Люба також хвалить свою підопічну: «Вона як сонечко! Настільки позитивна і добра, що коли приходжу до неї, то почуваюся як біля рідної людини. От лише завжди хоче, щоб подовше затримувалася, але ж робота не дозволяє». Так, слух зовсім поганенький, зір підводить (хоча іноді, розповідає п.Люба, ще просить заселити нитку в голку, бо щось хоче шити, адже свого часу дуже багато вишивала), буває,  по старості  болять руки, ноги, а коли голова, то за народною традицією рятується капустяним листком, але загалом  лікарів не відвідує. 
  Іменинниця розповідає, переважно згадуючи юнацькі роки, припрошує пригощатися тортом, лагідно посміхається  і раз по раз цілує образочок на шиї. Взагалі вона може годинами молиться, знаючи безліч молитов напам’ять. Ще до 90 років постійно ходила до церкви і донині щонеділі передає гроші на службу Божу. Минулої неділі у міському храмі Різдва Пресвятої Богородиці  щирі здравниці лунали на честь поважного віку Павліни Сорокманюк.
  Своє рідне село – Дениска нині Рава-Руського району – іменинниця і донині вважає найкращим, найгарнішим, найбагатшим. Та не довелося  віку доживати на рідному обійсті. За пару місяців після народження Павліни ( 15 травня 1914 року) розпочалась перша світова війна, по закінченні якої у 1918 році Галичина по Брестському мирному договору відійшла до Польщі. Навчатись маленькій Павліні довелось вже у польсько-русинській початковій школі, після закінчення якої розпочалась нелегка праця в сільському господарстві.
  Настав 1939 рік і розпочалась друга світова війна. За договором Молотова-Ріббентропа село Дениски попадає під протекторат Радянської «визвольної армії», але ненадовго. Після закінчення війни рідне село Поліни Левкович (дівоче прізвище)  вже Сталін віддає до Польщі. Розпочалась операція  «Вісла», яка не обійшла  і цю українську родину: у 1947 році її переселяють у село Сокільники під  Львовом. Недовго родині Левкович судилося прожити на новому місці. Через два роки, оскільки родина мала причетність до УПА, їх виселяють до Сибіру. Павліна Михайлівна з сім’єю попадає на заслання до Красноярського краю в Шариповський район на тяжкі каторжні роботи в золотодобувних копальнях. Там і пропрацювала Павліна Михайлівна аж до пенсії: «У воді руки й ноги щоденно, кров перемерзла» - згадує бабуся. Недовгим був і перший шлюб Павліни, через пів року сімейного життя  забирають  чоловіка Миколу на каторжну роботу в інше поселення. З того часу доля її чоловіка для неї залишається невідомою.
Після виходу на пенсію у 1967 році  Павліна Михайлівна повернулася на Україну вже до Нового Роздолу, де на той час жили її два  брати. Тут і зійшлася з Михайлом Сорокманюком (на фото справа - П.Сорокманюк із сімейним портретом 40-літньої давності).  
  Але уже багато літ без своєї половини, з родини – племінниця у Миколаєві, яка часто навідується з сім’єю. От і на чергову дату – 102 роки прибули усі разом, навіть з кількамісячною правнучкою. Привітати  уродинницю завітали і міський голова А.Р.Мелешко та  начальник відділу з питань гуманітарної політики О.П.Єсауленко з подарунком, і завідувач відділенням соціальної допомоги вдома Енджевич Л. М., працівники територіального центру. Словом, символічно у Міжнародний день сім’ї чимала сімейка зібралася у найстаршої представниці роду – Павліни Михайлівни для відзначення її 102 років.
  На прощання бабуся Павліна розцілувала кожного і прохала приходити частіше, бо ж «серце моє буде веселе». Нехай ще довго ділиться добром і ніжністю Павліна Сорокманюк.
  Віра ВЛАСЮК
  Орест ЖЕРЕБЕЦЬКИЙ

Категорія: Газета №20 (№1073) | Додав: Roman_Zotenko (19.07.2016)
Переглядів: 15
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Вхід на сайт
Пошук
Реклама
 



 
Copyright R. Zotenko © 2014-2016