Не будьмо байдужими і черствими душею. Нам є на кого рівнятись... - Газета №21 (№1074) - Архів за 2016 рік - Каталог статей - Редакція газети "Вісник Розділля"
 
Меню сайту
Категорії розділу
Газета №1 (№1054) [7]
Газета №2 (№1055) [7]
Газета №3 (№1056) [12]
Газета №4 (№1057) [22]
Газета №5 (№1058) [22]
Газета №6 (№1059) [11]
Газета №7 (№1060) [21]
Газета №8 (№1061) [20]
Газета №9 (№1062) [24]
Газета №10 (№1063) [16]
Газета №11 (№1064) [18]
Газета №12 (№1065) [18]
Газета №13 (1066) [15]
Газета №14 (№1067) [13]
Газета №15 (№1068) [24]
Газета №16 (№1069) [19]
Газета №17 (№1070) [19]
Газета №18 (№1071) [17]
Газета №19 (№1072) [14]
Газета №20 (№1073) [19]
Газета №21 (№1074) [19]
Газета №22 (№1075) [19]
Газета №23 (№1076) [16]
Газета №24 (№1077) [10]
Газета №25 (№1078) [19]
Газета №26 (№1079) [10]
Газета №27 (№1080) [9]
Газета №28 (№1081) [7]
Газета №29 (№1082) [7]
Газета №30 (№1083) [6]
Газета №31 (№1084) [8]
Газета №32 (№1085) [5]
Газета №33 (№1086) [9]
Газета №34 (№1087) [17]
Газета №35 (№1088) [14]
Газета №36 (№1089) [14]
Газета №37 (№1090) [13]
Газета №38 (№1091) [11]
Газета №39 (№1092) [15]
Газета №40 (№1093) [14]
Газета №41 (№1094) [12]
Газета №42 (№1095) [17]
Реклама
Статистика
Каталог статей
Головна » Статті » Архів за 2016 рік » Газета №21 (№1074)

Не будьмо байдужими і черствими душею. Нам є на кого рівнятись...

  У минулому числі “Вісника Розділля” я прочитала у «ВР» статтю Юрія Кізими  “Про культуру ставлення до Пам’яті”, ілюстровану світлиною Романа Василишина  про те, як сумлінні і свідомі новороздільці старанно розчищали брудні, смердючі завали поруч із похованням людей на “старому” цвинтарі, що біля стадіону “Галичина”. Після гігантської роботи – фізичних і матеріальних затрат, не сумніваюся, що і емоційного  і духовного підйому,  стало світло й радісно на душі кожного, хто був причетний до цієї акції.
  Запросили на освячення могил людей з Малехова (бо то місце поховання їхніх предків, чи дітей, батьків). На жаль, ніхто  із запрошених не прийшов…
   А були тільки організатори «толоки» - Пшик М. М., Василишин І. В. з сином і батьком, Семерак С. В.  та ентузіасти-трудяги – краща молодь нашого Нового Роздолу  та два прекрасні духівники – отці Степан Попко та Ростислав Височан, які урочо і натхненно відслужили панахиду, посвячуючи могили «забутих» людьми і Богом… А є тут і перші мешканці міста, і ветерани війни, а є чиїсь дуже і дуже близькі душі.
  Давайте, люди добрі, тепер подивимось кожен на себе не в анфас і профіль перед люстерком, не «збоку», як часто кажуть, а в своє нутро, тобто в душу собі зазирнемо. Хто ж ми такі? Що за нарід такий ? Чи то мало читаємо, чи мало чуємо (з самого дитинства) про те, якою має бути людина?! Чи то слова: «добро», «милосердя», «співчуття», «взаємодопомога» вийшли із вжитку? А чи нездатні зрозуміти їхнє значення?
  Тоді на кого, на що ми нарікаємо? Чому так живемо, хто винен, коли це скінчиться…
  Не дуже я і дивуюсь цьому всьому. Одне погано: боляче реагую на таку байдужість і захланність. Не десятки, сотні прикладів можу навести подібних, та якби це допомагало. Невже ми гадаємо, що винен прем’єр, президент (навмисно з малої літери пишу)? Так! Вони винні теж, бо такі самі, як і ми!.. Та у них є козирна масть: вони не можуть бути захоронені на закинутому цвинтарі  поруч з нами. А з того всього і їхні «слуги», як місцеві, так і обласні теж. Їх, тих «слуг», я не бачила і коло пам’ятника загиблих льотчиків (в районі нашої лікарні). Бачила лиш людей, які Люди  (по рангу і душі) – це працівники “Вісника Розділля”, керівник і спеціаліст “гуманітарного” відділу   Єсауленко О. П. та Шиманська С. В., кілька депутатів (хай вибачають, не знаю прізвищ) та невеличка купка «вимираючих» ветеранів. А тих, хто прийшов їх вшанувати, ще менше…І тільки слова священика Ростислава Миги  звучали для всіх проникливо. Решта сумно розійшлись. Таке «відвідування» невеличким «гуртом» у мене особисто викликає біль, сльози (і хто читав у “Віснику Розділля” віхи моєї короткої автобіографії, той знає, чому я гірко плачу в цей день – як би він не називався, хай навіть і День пам’яті та примирення замість Дня перемоги – бо мільйони ж загинули у Другій світовій, чимало з них, як от мій батько, які внутрішньо не підтримували сталінську тиранію та компартію. Але стали на смертельний герць з окупантом). І до того часу, допоки ми будемо ділитись на «ваших» і «наших» і мати 250 партій (хто з «вилами», а хто лиш з язиком), ми будемо бачити схожі «картинки» на чисельних обов’язкових зібраннях з нагоди державних свят.
  Пустота! Скоро поодиноко будемо вимирати? Га? Мабуть, так. Та і не дивуюсь дуже…
  «Останні вісті» (радіо «Галицька хвиля» ) всі чули: заходить мама у автобус з коляскою. Літній пані ненароком «віддавила» коліщам ногу (чи притиснула). Зауваження не забарилось: мовляв, чому з коляскою? «Мама» негайно (з десять разів) припікає жінку «електрошокером» (що це, вибачте, я не відаю). Усі в жахливому шоці, а тим часом коляска і «мама» зникають і поліція (якогось «швидкого реагування») не наздогнала її… 
  Це  повідомлення мене вражає гірше «електрошокеру»! А ми де? Де ті глухонімі люди, що були поруч у маршрутці, га? Коли я була студенткою і до 24.00 сиділа у бібліотеці університетській (з однокурсницею – жінкою  прокурора величезного півмільйонного міста) і пізно їхали додому, то один «герой», перепитий гад, нахабно просив “уступіть”  йому “мєсто” в трамваї. Коли ж  я вказала йому на вільні місця, то він «мазнув» мене легко «по мордам» рукавичкою. Я підвелась і товстелезним томом «Истории КПСС» врізала йому по п’яній пиці. Він упав. Я попросила “монтіровку” у водія, якою він переводить стрілу колії на повороті, і сіла, тривожно очікуючи нападу підпилого хама. І ніхто(!), чуєте, ніхто в той момент (а були у трамваї й мужчини) мені не допоміг. А «подруга» тишком щезла з вагона …. Коли той баран-хуліган підвівся  і хотів наблизитись до мене, я йому показала велику загнуту залізяку. Він гарчав, ревів звірем на мої слова: «оце видиш – підходи», а вдіяти нічого не міг. «Дядьки» радили мені, для збереження шкури, перейти в “другий вагон», але я їм сказала, що про них думаю і попросила не давати порад… Пригода завершилася тим, що мені дали в міліції нагороду (й  грошову премію) «За відвагу», а того «героя» розшукували. Потім подейкували, що таки розшукали, але  татусь «відмазав» від відповідальності за великі гроші.
  Ось до чого веде наша позиція «моя хата з краю…».
  Вибачте мене за «я», «я»… Але хто ми всі? – запитую у себе і у читачів. Коли ми «схаменемось» і будемо вирівнюватись на таких людей, депутатів, а нехай й не депутатів, яких згадала на початку листа. Таких як Семерак С. В. – людину рідкісної доброти, мудрості, ініціативному городянину та його однодумцям. Підтримаймо їхні добрі справи та долучаймося творити їх самі.
  Валентина КОСІВ

Категорія: Газета №21 (№1074) | Додав: Roman_Zotenko (25.07.2016)
Переглядів: 36
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Вхід на сайт
Пошук
Реклама
 



 
Copyright R. Zotenko © 2014-2016