Пам’яті товариша - Газета №4 (№1057) - Архів за 2016 рік - Каталог статей - Редакція газети "Вісник Розділля"
 
Меню сайту
Категорії розділу
Газета №1 (№1054) [7]
Газета №2 (№1055) [7]
Газета №3 (№1056) [12]
Газета №4 (№1057) [22]
Газета №5 (№1058) [22]
Газета №6 (№1059) [11]
Газета №7 (№1060) [21]
Газета №8 (№1061) [20]
Газета №9 (№1062) [24]
Газета №10 (№1063) [16]
Газета №11 (№1064) [18]
Газета №12 (№1065) [18]
Газета №13 (1066) [15]
Газета №14 (№1067) [13]
Газета №15 (№1068) [24]
Газета №16 (№1069) [19]
Газета №17 (№1070) [19]
Газета №18 (№1071) [17]
Газета №19 (№1072) [14]
Газета №20 (№1073) [19]
Газета №21 (№1074) [19]
Газета №22 (№1075) [19]
Газета №23 (№1076) [16]
Газета №24 (№1077) [10]
Газета №25 (№1078) [19]
Газета №26 (№1079) [10]
Газета №27 (№1080) [9]
Газета №28 (№1081) [7]
Газета №29 (№1082) [7]
Газета №30 (№1083) [6]
Газета №31 (№1084) [8]
Газета №32 (№1085) [5]
Газета №33 (№1086) [9]
Газета №34 (№1087) [17]
Газета №35 (№1088) [14]
Газета №36 (№1089) [14]
Газета №37 (№1090) [13]
Газета №38 (№1091) [11]
Газета №39 (№1092) [15]
Газета №40 (№1093) [14]
Газета №41 (№1094) [12]
Реклама
Статистика
Каталог статей
Головна » Статті » Архів за 2016 рік » Газета №4 (№1057)

Пам’яті товариша

  1 лютого минає 40 днів, як пішов з життя Іван Михайлович МИХАЙЛИК

Біль втрати й суму душі наші огортає,
Ми більше не побачимо Твоїх очей.
Кажуть, що Господь до себе забирає
У першу чергу кращих із людей.
Та світла пам’ять житиме про Тебе
У душах рідних, друзів, учнів, вчителів.
Віддав Ти все, що мав, зробив і йдеш до неба,
Багато, правда, із задуманого й не успів.
  В ці дні порожньо стало в хаті
  І в вікнах світло не горить.
  Ти не сумуй, а йди у Вічний спокій,
  А всі, хто знав його, - молитвою упом’яніть

 Народився Іван Михайлович 1 серпня 1949 р. у с. Конюшки Рогатинського району Івано-Франківської області. У 1950 році батьки були депортовані на спецпоселення в хутір Усть-Лайба Майського району Красноярського краю.  Сім діб у переповнених товарних вагонах, знесилені голодом, холодом, хворобами,  він, однорічним хлопчиком, разом з батьками  добирались до місця поселення. Спочатку їх поселили в землянці, потім переселили в барак. Там же, у засланні, у 1954 році, народились брат Любомир і сестра Люба.  Спецпереселенців залучали до каторжних робіт: по будівництві міст, сіл, допоміжних об’єктів, інших робіт. Батько Івана Михайловича працював лісорубом. У 1956 році мама Стефанія Іванівна з трьома дітьми, а батько Михайло Іванович  у 1959 році, повернулися із заслання.  Оскільки повернуті із заслання переселенці не мали право на проживання в тих областях, з яких були депортовані, то родина Михайликів в 1959 році поселилась в Новому Роздолі.
  В 1966 році Іван Михайлович закінчив середню школу №1, де здобув повну середню освіту, в якій один рік після закінчення працював лаборантом у фізичному кабінеті. 1967-1972 рр. – навчання у Львівському політехнічному  інституті, де здобув кваліфікацію  інженера-електроніка. Після закінчення інституту та військової кафедри в званні лейтенанта в 1972 році був  призваний на службу в армію. Службу проходив на Кавказі і завершив її в званні старшого лейтенанта.  Після демобілізації  в 1975 році працював в тресті «Розділхімбуд»  інженером групи ППР,  де працював і батько Михайло Іванович бригадиром будівельної бригади, який, до речі, у 1969 році закладав фундамент профтехучилища №5 (нині – ліцей), яке стало місцем праці сина.
  В грудні 1975 р. адміністрація училища запросила молодого, перспективного інженера  працювати майстром виробничого навчання з підготовки спеціалістів КВПіА  для базового, Роздільського гірничо-хімічного комбінату «Сірка».  Відтоді вся трудова біографія Івана Михайловича нерозривно пов’язана з  училищем №5, де у 1975-1976 рр. працював  майстром виробничого навчання, в 1976-1979 рр. –  керівником військової підготовки,  1979-87 рр. – заступником директора з навчально-виробничої роботи, з 1987 року – викладачем предмету «Захист Вітчизни». 
У 1977 році одружився. З дружиною – Вірою  Василівною Михайлик (нині працює в ліцеї майстром  виробничого навчання з підготовки кухарів, кондитерів) виростили та виховали двох синів - Назарія і Василя. Чудовий сім’янин, чоловік, батько, син, дідусь, дуже тішився своїми онуками Мартусею та Назарчиком, щоденно відвідував стареньку маму (до речі, у 2016 році їй виповниться 88 років), допомагав їй. 
  По-військовому  суворий і дисциплінований, працьовитий та  високоосвічений спеціаліст, загалом ерудована, порядна людина,  – таким залишиться Іван Михайлик у пам’яті всіх, хто його знав, хто з ним працював, у нього навчався.
  Не можу не згадати і його особистих організаторських здібностей: він був ініціатором зустрічей випускників школи, грав на акордеоні та цимбалах, гарно співав, був неодмінним ведучим чисельних святкувань, вродженим «тамадою» (до речі, у 1983 році був старостою на моєму весіллі). 
  У 1992 році Іван Михайлович провів республіканський семінар з військової підготовки, за що і був нагороджений Почесною Грамотою Генерального штабу Міністерства оборони України з присвоєнням військового звання майор. Загалом усі його уроки, доурочні та позаурочні заходи,  присвячені дням Соборності України, створенню УПА, боям під Крутами, інші заходи були наповнені не лише героїчною складовою виховання української молоді, але й надзвичайним патріотичним піднесенням, яким  горів і сам викладач.
  Пригадую, у далекому  1983 році, коли ми повертались з Донецька, де ми проходили двомісячні курси підготовки керівних кадрів працівників профтехосвіти,  Іван Михайлович порекомендував мені їхати через Київ і відвідати « Бабин Яр» - пам’ятник  громадянам та військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської армії, розстріляних німецькими нацистами (до речі, гітлерівці там знищили і українських націоналістів  Олену Телігу  та Олега Кандибу), який напередодні був відкритий у Києві, а також  відвідати Володимирський Собор, в якому відправляв Службу Митрополит Філарет, нині Глава Української ПЦ КП, з яким після служби ми обмінялись рукостисканням.
Іван Михайлович був учасником церковного хору.
  ... 23 грудня, в останній день земного життя, Іван Михайлович, як завжди, прийшов на роботу завчасу, зайшов у майстерні, гуртожиток, навчальний корпус, привітався з товаришами, друзями, учнями і … пішов до гаражу. Не дійшов. Біля заправки, буквально за кілька кроків від рідного ліцею, йому стало погано. Врятувати життя  ще енергійного і повного планів чоловіка не вдалося. У грудні, до речі, минуло якраз 40 років трудової діяльності Івана Михайловича Михайлика у стінах рідного ліцею.
  В останню путь Івана Михайловича проводжали 25 грудня 2015 року,  коли миналися  найдовші ночі і день набирав нових обертів, а  західний християнський світ відзначав найбільше свято - Різдво Христове.
  У містиці цифр та дат не можу не згадати ще один знаковий момент – практично на тому ж місці, у 1989 році,  у віці 64 роки, за таких же обставин помер  батько Івана Михайловича - Михайло Іванович Михайлик.
  Нещодавно у сні я зустрівся з Іваном Михайловичем, з яким пліч-о-пліч пропрацювали 40 років: він  вийшов з території  ліцею і коротко сказав мені – «Я пішов». 
  Вірю, у кращі світи пішов, бо залишив по собі добрий, яскравий слід і незабутню пам’ять. 

  Вічная Тобі пам’ять, друже!

  За дорученням колективу Василь БУЦЯК, заступник директора з навчально-виробничої роботи Новороздільського професійного ліцею 

Категорія: Газета №4 (№1057) | Додав: Roman_Zotenko (16.02.2016)
Переглядів: 55
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Вхід на сайт
Пошук
Реклама
 



 
Copyright R. Zotenko © 2014-2016