Не одна ж я так прожила... - Газета №8 (№1061) - Архів за 2016 рік - Каталог статей - Редакція газети "Вісник Розділля"
 
Меню сайту
Категорії розділу
Газета №1 (№1054) [7]
Газета №2 (№1055) [7]
Газета №3 (№1056) [12]
Газета №4 (№1057) [22]
Газета №5 (№1058) [22]
Газета №6 (№1059) [11]
Газета №7 (№1060) [21]
Газета №8 (№1061) [20]
Газета №9 (№1062) [24]
Газета №10 (№1063) [16]
Газета №11 (№1064) [18]
Газета №12 (№1065) [18]
Газета №13 (1066) [15]
Газета №14 (№1067) [13]
Газета №15 (№1068) [24]
Газета №16 (№1069) [19]
Газета №17 (№1070) [19]
Газета №18 (№1071) [17]
Газета №19 (№1072) [14]
Газета №20 (№1073) [19]
Газета №21 (№1074) [19]
Газета №22 (№1075) [19]
Газета №23 (№1076) [16]
Газета №24 (№1077) [10]
Газета №25 (№1078) [19]
Газета №26 (№1079) [10]
Газета №27 (№1080) [9]
Газета №28 (№1081) [7]
Газета №29 (№1082) [7]
Газета №30 (№1083) [6]
Газета №31 (№1084) [8]
Газета №32 (№1085) [5]
Газета №33 (№1086) [9]
Газета №34 (№1087) [17]
Газета №35 (№1088) [14]
Газета №36 (№1089) [14]
Газета №37 (№1090) [13]
Газета №38 (№1091) [11]
Газета №39 (№1092) [15]
Газета №40 (№1093) [14]
Газета №41 (№1094) [12]
Реклама
Статистика
Каталог статей
Головна » Статті » Архів за 2016 рік » Газета №8 (№1061)

Не одна ж я так прожила...

  Зізнаємось,  Валентина Пантелеївни Косів – одна із небагатьох постійних дописувачів, для якої  двері редакції  і наші серця завжди відчинені навстіж. Ми завжди раді її коротким візитам, її сповідальності у бесідах, її життєвій мудрості, якою вона ділиться, як животворящим  хлібом душі.  Для нас, газетярів, її свята віра  у невмирущість добрих начал людини  додає  якогось містичного відчуття, що справедливість торжествує завжди . 
 Спілкування з Валентиною Пантелеївною додає кріпости духові, облагороджує. Може, саме такої рідкісної віри, надії і любові  людина, як от пані Косів, у 30-40 –ві ХХ століття стрілася у житті  французькому аристократу – письменнику Антуану де Сент - Екзюпері і надихнула його промовити знаменитий афоризм :” Найбільша розкіш – це розкіш людського спілкування”. Валентина Пантелеївна такою розкішшю обдаровує кожного...
  1 березня – Валентині Пантелеївні виповнюється 80! І цикл спогадів про прожиті роки, які дещо раніше підготувала для публікації у «Віснику Розділля» ветеран педагогічної ниви, редакція вирішила розпочати друкувати саме з цього номера, щоб у вінець вітань учнів ЗШ №5, до яких приєднуємося і ми, “вісникроздільці”, додати і щире, пронизливе за відвертістю свідчення нашої поважаної Валентини Пантелеївни про  буремні часи не такого вже й далекого минулого, сталінську і наступні хрущовсько –брежнєвські  комуністичні епохи, на тлі яких формувалася неординарна, незламна особистість шановної ювілярки.
  З роси Вам і води, дорога Валентино Пантелеївно!
  З повагою, «ВІСНИКРОЗДІЛЬЦІ» 


  СПОГАДИ

  Кажуть, коли людина помирає, перед її очима проходять всі головні моменти і події її життя. А навіщо вони «проходять», якщо «відходять» разом з нею… (людиною)?
  От я і вирішила хоча трохи пригадати за життя тих моментів. Та щось не дуже виходить. А так хочеться, щоби люди побачили, що радість – рідкий гість для нас, а невдачі, розпач, трагедії перетинають, захмарюють все світле, найкраще – ніколи радіти!...
  Мій найкращий батечко...
  Хіба людина пам’ятає себе щасливою у 2-5 років? Хіба що - ледь-ледь. Отак і у мене. І на схилі літ часто-часто приходять до мене у гості мої дитячі спомини, які проймають до сліз. І возносять над світом. Мої любі, щасливі міточки моєї долі…
  ...Онде: йде з роботи тато. Має гостинчики в кишені для нас з молодшою сестричкою. Ми летимо назустріч як на крильцях. Він хапає обох на руки, частує цукерочками, горішками. Радість! Щастя! (Але тільки для мене, бо мені 3, а менша має 2 рочки – вередує, реве і тікає до мами). Старший братик, якому  9 рочків, та 15-річна найстарша сестричка десь ще в школі…
  Тата, як найкращого механіка, посилають у столицю, на ВДНХ. У недавно створених колгоспах майже ніхто не розумівся, що таке колінчатий вал у машині чи двигун у комбайні. Він приїхав з величезною премією та подарунками для нас і мами. Радість!
  Посилають його до науки у Запоріжжя на 3 роки до інституту, опісля великим начальником роблять і … «тягнуть» у компартію. Він не суперечить, сумирно мовчить, а в душі – печаль бездонна. І печаль у сім’ї (крім дітей, звісно, бо ж навіщо їм знать (та й небезпечно!), про що шепочуться батечко з матінкою)!.. Та у червні 1941-го вибухнули німецькі бомби над Києвом – насунула страшна війна !...
  Кубань – край хліборобів. Батькові пропонують бронь і евакуацію з технікою (і сім’єю) на Урал. «Будете для фронту хліб давати». «Ні! Нехай старші і молоді це роблять, я йду боронити рідну землю і дітей наших, хай загину, але їм завоюємо життя світле, - рішуче наполіг батько…   Через півроку загинув, не комуністом, а воїном-захисником.… І не втікала моя сестричка вже від нього, а я слізьми стекла, виряжаючи його. А маму несли люди, непритомну… Закінчилось щастя для всіх людей, дорослих і малих. Загинув наш прекрасний татусь (у 35 років), та нічого так дітям і не завоював…

  Сирітське дитинство
  Мама з горя злягла – ноги «відмовлялись» ходити (нерви, мабуть). Через півроку загули на вулицях станиці нашої мотоцикли та машини з німцями, розселялись по хатах, людей - до стаєнь, у літні кухні, у погреби. Нам пощастило:  в будинку  сам комендант (лише з денщиком) розташувався у трьох кімнатах, а маму з нами у четвертій поселив – у великій кухні, де була піч. Старшу сестру «згребли» раніше на фронт – рити окопи, прати білизну.
  Комендант виявився людиною гуманною. Брав нас, дівчаток, часто на руки, пригощав солодощами та ковбасками. З мамою говорив ввічливо (трохи володіючи російською мовою). Плакав, читаючи листи, показував знимочки своїх дітей. Та закінчилось наше маленьке  (дитячими очима бачене)  щастячко невдовзі, коли німців стали тіснити. Вони похапцем відступали. Станиця зайнялася полум’ям суцільним, горіли всі доми разом. Населення виганяли на сніг, на річку, де лід, наводили автомати, але не стріляли ні в кого, лякали. У нашого постояльця-коменданта у цій колотнечі  десь зник пістолет. І став лютим пан, з криком маму  розпитуючи, чи не брала вона його зброю? Вона плакала і хрестилась – ні, ні! Куди ділась його людяність, він відштовхнув її милиці і потягнув до стіни на допит. Нас з сестричкою відштовхнув, солдат підняв дуло автомата, ми, діти, дико завили… Та раптом його слуга затарабанив у вікно (з хати) і показав офіцеру той клятий пістолет, який знайшов у кімнаті. Пан побіг туди, а ми тим часом хутко пішли туди, куди йшли всі – геть за станицю, де люди дряпались на крутий берег. Сусіди допомагали мамі пересуватись, а маленьку ніс на руках якийсь дідусь. Снаряди далекобійних гармат  вже пролітали над нами. Люди рили ями і по 3 сім’ї ховались туди. Земля здригалась, а доми догоряли всі-всі! До єдиного… (їх зсередини німці поливали бензином). 
  То була лінія фронту. Німці говорили, спалили село, щоби вашим не було де сховатись. Люди голодні рятували, як могли, одне-одного, та найбільше нас, дітей. Ночувати пускали в чужих селах, годували…
  На 10-й день ми дивом добрались до рідної тітоньки Насті у далекій хутір Стринський, де тільки маршем пройшла «війна», відступаючи, окупанти поїли курей, поросят, корівок і втекли.
  У тітки 2 сини і чоловік були на фронті, а один – мій ровесник, 5-літній,  був з нею. Йому вона давала варенички, а нам бульбинки в мундирах. Жили вони в якомусь курятнику з комишу (так і перезимували). А ми вирили собі яму – люди допомоги – і там на соломі перебували до весни. Люди нас годували чим могли. Навесні і нам шалашик побудували з комишу і глини. Мама злягла знову на 3 роки. Комісували чоловіка тітчиного через поранення і вони перебралися у недобудовану хату у районний центр – Тимашовськ. Брат мав 10-11 років і жив десь на конюшні колгоспній, спав у копицях сіна, його там годували дядьки чужі.
  А я, шестилітня дитина, садила город – гарбузи, кукурудзу, огірочки (мама диктувала), ходила за 5 км до голови колгоспу просити виписати макухи хоча 5 кг, бо ми голодні. Дядько-інвалід (без ноги з фронту прийшов) клав руку на мою голівку і плакав та «виписував» тієї клятої макухи…
  Ось мені вже 7: « Мамо, я хочу в школу». «А як? Ти ж гола й боса!» - бідкалася матуся. Я плакала і вчилась читати що попало – мама була «вчителькою»… Вже 8-9 рочків – те саме!.. Плаче мама, плачу я. Я пішла «у найми» до однієї сусідки: треба доглянути двох близнюків (по 3 рочки) та свиню випустити на пасовисько. А за те тьотя Віра до школи купила мені черевички.
  Яка ж я була рада! Та недовго – черевички були паперові і «роз’їхались» у першій калюжі… Сльозам не було краю!..
  Вже мені і 10! Мама не встає, нагадує покійника. Ми з сестричкою товчемося на городі і досить вправно. Зародили добре помідори. Я поїхала на возі з бабами за 30 км на базар продавати помідори і огірки. Та й продала, та й пішла купити собі черевички чи калошки які. Хап-хап, а грошики з кишеньки зникли… Боже! Любий  Боже… 30 км (на волах) додому я плакала…
  Запухла від сліз. А мама голосила наді мною так, ніби я вмерла. Плакала і сестричка 7-літня. Жах! Сум!.. Печаль дика! Я була, як мертва. І все тата кликала, «говорила» з ним. Тоді мама тріпала мене і казала, що я душу в неї виймаю: 
  «І я змовкла: плачучи,
  Горнулася до тебе, мамо.
  А на подушечці вночі
  Із сліз утворювалась пляма…»
- так описала свій дитячий біль і кривду у «Маминій долі» - моєму  теперішньому вірші...
  Ось ще один епізод. Вродились гарбузи один в один. Ми, діти, покотом їх «носили» до хати. «Картинка» була жива і красива! Та ось з’явився дядечко – податковий агент і виписав лежачій мамі квитанцію на податок від гарбузового врожаю. Мама заплакала мовчки, а я так закричала в сльозах, що дядько, як із окропу вискочив з халупки нашої. Я його супроводжувала плачем і криком аж до брички з коником і все питала: а куди ви поділи нашого тата? А чому ми не святкуємо День Перемоги, 9 травня, а плачемо вкупі з мамцею?.. Та він так оперіщив коня, що трохи той не перекинув того «возика». Казали люди, що він плакав десь на засіданні, розповідаючи партійцям, як його дитина вигнала з двору. І вже ніколи ніхто  не хотів податку з нас, бо ніхто (!) ногою не хотів ступити на те сирітське подвір’я…
А в школу восени я все-таки пішла нишком від мами - боса, у сарафанчику з плащ-  палаткового  німецького куска. Та взимку сиділа вдома, але вчила кожен урок. З потеплінням знову рвалась до науки - плакала, щоб дала сестра старша німецькі тяжкі «ботфорти» і лемзала в них до школи аж 4 км на «екзамен» до вчительки (і вчителів)...
   Аж до 6-го класу  вчилась заочно… Зате зрівнятись по знаннях ніхто зі мною не міг – «зіркою» була на всю школу – раділа.
  Далі – юність та дорослість (якщо буде дозвіл на те).
  Не жалко, що життя минає,
  Та жалко, що воно одне…
  (В. Забаштанський)

  Валентина КОСІВ

Категорія: Газета №8 (№1061) | Додав: Roman_Zotenko (14.03.2016)
Переглядів: 29
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Вхід на сайт
Пошук
Реклама
 



 
Copyright R. Zotenko © 2014-2016