Не одна я так прожила... Частина II. Юність повоєнна - Газета №9 (№1062) - Архів за 2016 рік - Каталог статей - Редакція газети "Вісник Розділля"
 
Меню сайту
Категорії розділу
Газета №1 (№1054) [7]
Газета №2 (№1055) [7]
Газета №3 (№1056) [12]
Газета №4 (№1057) [22]
Газета №5 (№1058) [22]
Газета №6 (№1059) [11]
Газета №7 (№1060) [21]
Газета №8 (№1061) [20]
Газета №9 (№1062) [24]
Газета №10 (№1063) [16]
Газета №11 (№1064) [18]
Газета №12 (№1065) [18]
Газета №13 (1066) [15]
Газета №14 (№1067) [13]
Газета №15 (№1068) [24]
Газета №16 (№1069) [19]
Газета №17 (№1070) [19]
Газета №18 (№1071) [17]
Газета №19 (№1072) [14]
Газета №20 (№1073) [19]
Газета №21 (№1074) [19]
Газета №22 (№1075) [19]
Газета №23 (№1076) [16]
Газета №24 (№1077) [10]
Газета №25 (№1078) [19]
Газета №26 (№1079) [10]
Газета №27 (№1080) [9]
Газета №28 (№1081) [7]
Газета №29 (№1082) [7]
Газета №30 (№1083) [6]
Газета №31 (№1084) [8]
Газета №32 (№1085) [5]
Газета №33 (№1086) [9]
Газета №34 (№1087) [17]
Газета №35 (№1088) [14]
Газета №36 (№1089) [14]
Газета №37 (№1090) [13]
Газета №38 (№1091) [11]
Газета №39 (№1092) [15]
Газета №40 (№1093) [14]
Газета №41 (№1094) [12]
Реклама
Статистика
Каталог статей
Головна » Статті » Архів за 2016 рік » Газета №9 (№1062)

Не одна я так прожила... Частина II. Юність повоєнна

  СПОГАДИ

  Скінчилась війна, та не скінчились людські біди. В колгоспах втрачена вся техніка, немає коней, бо вони теж «воювали». На волах їхали за 50 км. у райцентр, воли запрягали в плуги для оранки. Важко і напружено працювали жінки і ми – підлітки. У 1946-47 рр. звідкіля не взялась сарана, все пожирала на хлібних полях. Ми, школярі 5-7 класів, цілими днями виходили на збір тих страшних комах. Тягали «вловлювачі» з фанери зігнутої і міхами зносили в ями, палили…
  Мама тільки-но одужала трохи, як стали гнати на «рядки» -  лани цукрового буряку. Ми, діти, допомагали їй у тій безоплатній і важкій праці. За те заробили нагороду: дали з ферми якесь напівживе телятко. Як ми зраділи! 3 роки вирощували з неї корівку.
  Ось тоді я, 12-літня, навчилась серпом жати, сіно заготовляти для корівки, а в 16 вже косою працювала. Взимку комиші жала по річкових берегах, хату перекривала сама. Парканчики робила теж з комишу.
  А уроки коли ж вчити? Мама казала, що їй наша наука непотрібна, он доярками будете… Не було свічечки в хаті, не було часу для залізної лампи. Я читала «Війну і мир» при місяці… але була кругом відмінницею. Мені (і сестрі теж) давали премії у вигляді штапелю на платтячко чи якісь гумові чобітки. Радість була шалена, ми вже були вдягнуті в якусь кухвайчину і мали таке-сяке взуття.
  7-й клас був випускний. Одержала я свідоцтво з відзнакою і поїхала до Краснодару, щоби вступити на навчання в технікум який (тоді то було без екзаменів, якщо відмінне свідоцтво). Та нічого не вийшло. Брали на науку, а гуртожитка не давали.
  Плачучи, я повернулась додому. Середня школа була вже не за 4 км., а за 12! Щодня важко ходити та я ходила. Мама не пускала, казала, що після 10 класу буде те саме… Але я вперто ходила, поки не вийшла взимку на вовків. З переляку на стовпі просиділа до півночі…
  Мама пішла до двоюрідної сестри тоді, щоби та взяла мене на квартиру хоча б на зиму. 2 роки було все добре, а на 3-й (коли навчалася в 10 кл., тітка померла і я знову ходила пішки щодня… Але мені вже було 19!
  Не один «козак» пропонував підвезти коником, та я була горда… А гордість, як відомо, наказується… «Причепився» кавалер з мотоциклом. Підвозив часто, а тоді ще частіш, а потім став набиватись в женихи, запропонував весілля перед самими екзаменами. Я вперто відмовила, хоча пообіцяла після закінчення науки вийти за нього. Він мовчки на 3-й день моїх «жартів» повів до ЗАГСУ другу дівчину!.. Це був удар шаленої сили!.. Через те все я втратила не лише золоту, але срібної медалі не одержала…
  Активність моя у житті шкільному і суспільному так високо відзначалась вчителями, а також керівництвом села, району, що маму вговорювали не відпустити мене з села, обіцяючи послати на науку за державний кошт, «бо у вашої дочки неабиякі здібності щодо організації любої роботи…». Я сказала «ні» і попросила у мами грошенят на дорогу до рідної тітки, що жила аж на Уралі, куди було вислано її чоловіка за те, що потрапив у полон до Німеччини…
20 рублів мене врятували, але я зробила помилку. Отже з того часу почалось моє зовсім невдале, можна сказати, трагічне життя!..
  «Дядечко» - чоловік тітки, - був п’яничкою і людиною нещирою. Жили вони впритул гори Магнітної (з чистої породи заліза на поверхні, у бараці на лівому березі річки Урал, тобто в Азії (бо по річці кордон). Тут же простягнувся гігант - комбінат чорної металургії, рівний з чикагським у США (60 км. по периметру) – 100 цехів, 10 доменних печей та 30 мартенівських тільки. А на правому березі, у Європі, зросло красень-місто – Магнітогорськ, який будувався за типом Ленінграду.
  Краса – неосяжна! Чарувало мене тут все!
  Пристроїв мене «дядечко» у перше в СРСР ПТУ. Готували з нас контролерів технічного відділу у 3-й спец-цех  листопрокатний. То був цех по виробництву білої жесті (консервної), збудований  за новими технологіями (2 км. довжина, радіо і мегафони, автоматичні лінії, обладнання новіше з новітніх (закуплено в Австрії).
  Треба було багато знати. На екзамені члени комісії , слухаючи мої докладні відповіді, мене перервали і спитали, яку освіту я маю? – Ніякої! – сказала я, - 10 класів і все. – У нас не всі інженери  знають те, про що ви так легко розповідаєте…
  І  після цього екзамену стали готувати документи, щоб скерувати на навчання в гірничо-металургійний інститут, відразу ж на заочний відділ. Я відмовилась: то не моє!...
  Невдовзі я поступила на заочне відділення  в Московський державний університет  ім. Ломоносова на журналістику (а до того часто друкувалась  у місцевій газеті і за свої кореспонденції, поезії на курсах робсількорів отримала посвідчення «рабочий корреспондент». Та коли я зіткнулась з цією професією  і реальною дійсністю, яку було заборонено відображати журналістам,  я вже не поїхала на 2 сесію (літню) в МГУ – злякалась… Хоча був уже Генсеком Хрущов (не Сталін лихий), проте людей і надалі  в тюрми кидали ні за що…
  Послали нас на збір врожаїв у Казахстан на цілинні землі (1955-1956 рр.) Дівчата всі з міста, не вміли вила в руках тримати. Я в парі з трьома з них робила: на комбайні, на соломонакопичувачах, а потім врешті відмовилась від «парно» роботи. Цілісінькодобово стояла одна(!) - без підміни - заміни і горнула ту солому, як бульдозер… - чим дивувала весь тамтешній люд!
  За неповний місяць роботи я дала 500 -процентну виробничу норму! – цим рекордом вже здивувала всю Челябінську область. Мене нагороджував хто хотів і не хотів –райкоми, крайкоми, обкоми, голови колгоспів, газети прикрашались статтями і портретами…
  Та «дядечко» вирішив мене позбутися, бо я не дала йому на пропой всі гроші – купила собі одяг, взуття, і він за те видав мене заміж.
  Двічі я не з’явилась до «жениха» в ЗАГС, та дядько збирався мене вигнати «з бараку» свого. Як в романі Пушкіна «Їй швидко косу розплели та з плачем в церкву повели…» (Євгеній Онєгін). Так я і стала заміжньою.
  А тим часом Центральний Комітет  комсомолу в Москві нагородив мене медаллю «За підкорення Цілини» та путівкою та Всесвітній фестиваль молоді» (Москва 1957 р.) - четверо нас таких було обрано  з Челябінської  області за різні заслуги. Та мій «грізний» чоловік сказав – ні! І я відмовилась від того, що раз в житті буває!..
Я стала готуватись до вступу в МАГУ – університет в Магнітогорську на іноземний факультет (німецька мова). Але, на жаль, у цьому вузі не було заочного відділу, а на денному не могла навчатись через бідність: дитина, мама і нас двоє в одній кімнатці на 2 получки 100+70 рублів.
  Поплакали гірко і пішла на філфак. Набрала – 19 балів (прохідний – 17). Та ні, рано раділа - не взяли! А тільки поставили умову: дайте довідку, що ви працюєте у школі з дітьми. - Не маю, я на заводі працюю, - тихо промовила. – Раз так,  тоді йдіть у Гірничий інститут, - порадили у МАГУ. – Ні! Я від нього відмовилась.
  Щось напоумило мене написати в ЦК КПРС.  Відповідь, яка надійшла мені та в МАГУ за 2 тижні, була суворою і справедливою:  Прийняти! І забезпечити роботою з дітьми, якщо людина того хоче. Людина має вчитися там, де вона хоче… Цей епізод – один з не багатьох з того ярого і безжального світу, як писав Андрій Платонов, і не в приклад теперішнім бюрократам, коли переважно людину впритул ніхто з них не бачить….
  Я вчилась і працювала з піднесенням, хоча супруг «погрожував» за те (а не за щось там …інше) розлученням! Тоді і  я його налякала: коли б він не пішов до вечірньої школи (у 5-й клас), то йому я буду теж цим «погрожувати».   Послухав. Було б все добре. Та «втік» до братів ближче – у с. Гірське Миколаївського району Львівської області, а потім, погодившись на вмовляння тамтешньої рідні, опинився у Новому Роздолі… (а їхав же ж у відпустку…). Через те я тут в Новому Роздолі і опинилася.
  Та не жалкую. Багато бід, багато сліз було, та набагато більше за того всього мала радостей, задоволення від людей прекрасних – учнів, батьків їхніх золотих – тим жива!
  * * *
  Іще нюанс: як я плакала! Одного разу секретарка на літфаці сказала мені не приходити у ситцевому платтячку на науку, мовляв, тут «приличноє завєдєніє».Я принишкла, відчуваючи як зашарілася до корінців волосся, і щось незрозуміле пробубоніла під ніс. А потім, заховавшись від людей, забившись в кутку, довго і гірко плакала над своєю доленькою. І кріпилась духом.  І я навчилася, червоніючи та принижуючись,  зичити одяг у людей…І завжди наодинці заливалася плачем…
  Валентина КОСІВ

Категорія: Газета №9 (№1062) | Додав: Roman_Zotenko (21.03.2016)
Переглядів: 20
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Вхід на сайт
Пошук
Реклама
 



 
Copyright R. Zotenko © 2014-2016