Меню сайту
Категорії розділу
Газета №1 (№1103) [11]
Газета №2 (№1104) [10]
Газета №3 (№1105) [19]
Газета №4 (№1106) [10]
Газета №5 (№1107) [12]
Газета №6 (№1108) [18]
Газета №7 (№1109) [19]
Газета №8 (№1110) [13]
Газета №9 (№1111) [13]
Газета №10 (№1112) [15]
Газета №11 (№1113) [20]
Газета №12 (№1114) (31/03/2017) [19]
Газета №13 (№1115) (7/04/2017) [24]
Газета №14 (№1116) (14/04/2017) [15]
Газета №15 (№1117) (21/04/2017) [24]
Газета №16 (№1118) (28/04/2017) [14]
Газета №17 (№1119) (5/05/2017) [20]
Газета №18 (№1120) (12/05/2017) [21]
Газета №19 (№1121) (19/05/2017) [10]
Газета №20 (№1122) (26/05/2017) [24]
Газета №21 (№1123) (2/06/2017) [21]
Газета №22 (№1124) (9/06/2017) [10]
Газета №23 (№1125) (16/06/2017) [23]
Газета №24 (№1126) (23/06/2017) [15]
Газета №25 (№1127) (30/06/2017) [15]
Газета №26 (№1128) (7/07/2017) [15]
Дошка оголошень
[08.08.2017]
Запрошуємо на роботу Поварів та помічників повара, офіціантів.
[02.08.2017]
ТЕРМІНОВО здаю в оренду або продам приміщення
[02.08.2017]
Молода сім’я винайме однокімнатну квартиру у Новому Роздолі
[02.08.2017]
КП «Розділжитлосервіс» Новороздільської міської ради запрошує на роботу:
[27.07.2017]
ПрАТ «Роздільський керамічний завод» запрошує на роботу:
[26.07.2017]
Продається двоповерхова цегляна будівля дитячого садочка
[07.07.2017]
Потрібні на роботу охоронники – чоловіки, жінки
[07.07.2017]
Приватне підприємство пропонує постійну роботу
Реклама
Статистика
Каталог статей
Головна » Статті » Архів за 2017 рік » Газета №14 (№1116) (14/04/2017)

СТОМЛЕНЕ СЕРЦЕ

Ганна поралася на подвір’ї. Була субота напередодні Великодня.  Здавалося, усе в природі приготувалося до свята. Вишневий садок буяв цвітом. Перед вікнами майоріли тюльпани. З обох боків стежки в городі голубіли лісові фіалки. Яблуні готувалися одягнути весільні сукні після вишень, щоб продовжити свято цвітіння.   
Вона ще раз оглянула свою садибу. Хата побілена, знизу підведена  фарбою, подвір’я виметене, рівно розбиті грядки, засаджені городиною.


Увійшла до хати, втомлено сіла на стілець. В чисто прибраній кімнаті перед образами, прикрашеними вишитими рушниками, горіла лампадка. На столі стояли три миски, в яких лежали паски й крашанки. Кожен рік мати готувала для синів пасхальні гостинці. Паски були високими, пухкими, і по хаті розповсюджувався смачний  аромат печеного. Зробила кілька вдалих писанок, і сама замилувалася своїми творіннями.


Завжди в суботу приїздив Юрко, молодший син, і відвозив гостинці до міста. А оце вчора зателефонував Михайло, середній, і повідомив, що завтра вранці вони приїдуть утрьох.
Ганна поспіхом збиралася до церкви. Поки складала кошик, все думала: «Чого це хлопці вирішили приїхати самі?» Якось вона просила Петрика, старшенького, щоб приїхали сини колись утрьох та пішли разом на цвинтар, та посиділи у бабусі з дідусем, як колись… Бо як відлетіли з рідної хати у місто, усе не мають часу приїхати. Вона завжди в поминальний день лишалася з сестрою та племінниками. А як хотілося, щоб і її сини були разом з ріднею. Може, у них щось трапилось? А може, Петрик знайшов час, зібрав братів, і вони на Великодень будуть з мамою? Могили батьків вони з сестрою впорядкували. Шкода, що чоловік похований у місті, та за батьковою могилою доглядають сини. 
Якось незвично  почувала вона себе останніми днями. Згадувалося минуле. І зараз по дорозі до церкви ці думки юрмилися в голові…

Колись молодою вона теж жила в місті. Працювала разом з чоловіком на цегельному заводі. Мали двох хлопчаків. Жили в згоді та любові, але нещасний випадок на заводі зруйнував її життя. Не стало чоловіка. Тільки по сороковинах з дня смерті прийшло розуміння, що вагітна. Вбити дитину, про існування якої не знав батько, але залишив після себе, вона не змогла.


Так народився Юрко, названий на честь батька і, може, тому так на нього схожий. У місті з трьома дітьми було важко, і вона переїхала в село до батьків. Працювала на всяких роботах. Хоч і була на вигляд тендітною, та силу в руках мала. Спочатку поховала тата, вже минає десятий рік, як не стало мами. Старший син закінчив інститут, працював на цегельнім заводі, по черзі і братів переманив. Вона сподівалася, що хтось із синів лишиться в селі, побудує велику хату, і буде вона жити з онуками. Та не судилося. Хлопці жили в місті, а вона з мамою жила  ще довгі роки. Самотньою вона себе відчула, лиш тоді коли поховала маму. Дуже самотньою…

Проходячи повз цвинтар, згадала вірш, який колись прочитала в газеті. Зберегла його, і хоч знала напам’ять, та час від часу перечитувала. Кожний рядок уражав серце своєю щирістю. І зараз ці  рядки знову пропливали перед очима:    

       
Опівдні відігріюсь на осонні.
Не можна ж так, щоб зовсім без тепла.
Розмили душу ріки сліз солоних,
Та тільки з ними туга не стекла.
А туга не проходить із роками,
Бо гірше вже на світі не бува:
Я більш ніде не стріну мою  маму,
Путі тієї на землі нема.
І сонце світить, і місяць заходить,
І вітерець ласкавий повіва,
Як все могло лишитись у природі?
Моєї ж мами на землі нема.
Нема та вже й не буде, що ж робити?
Нема натхнення, джерела нема.
А чи ще довго тяжкий хрест носити?
Пекучий біль  за серце обійма.
Нехай коли мене життя залише,
Останній подих вирветься з легень,
Зустріне мене мама в райській тиші,
І янголи співатимуть пісень.


Вона зайшла до церкви. Люду було ще небагато, поставила свічки. Попросила Божу Матір  допомогти її синам вижити в цей скрутний час. Чогось важко було дихати. Стомилась вона, мабуть, не вистоїть Всеношну службу. Щось у неї з головою негаразд. Пішла до виходу, але знову повернулася до образів. Дивилась на них, як востаннє. Церква наче обезлюдніла, і вона лишилася  наодинці з якоюсь невідомою до цього часу силою. «Дотик вічності» - майнуло в голові. З нею, справді, негаразд. Треба йти додому та полежати. 
Як дісталася своєї садиби, Ганна не пам’ятала. Вклалася на ліжко перед образами. Вона вже не могла відрізняти дійсність від уяви. Тільки весь час кликала Петрика. 

Ось син малий, а ось уже дорослий. Як він може бути дорослим, коли вона знає, що він у неї ще один. Щось зовсім незрозуміле… 
А ось дорога на цвинтар, якою вона йшла сьогодні. Тут же не було яблунь, а зараз вони буйно цвіли. А там коло брами, здається,  мама розкладала рушник. Зупинилась, замислилась: «Йти чи ні?» Їй ще чогось було треба. Знову гукала Петрика. Та замість нього на дорозі стояв Юрко, її чоловік, і махав рукою. Вона рушила. Звідкісь линула музика, якої  в житті не чула. Це, мабуть, янголи співають пісень, згадався останній рядок вірша.

І Ганні стало так легко і спокійно. Десь у підсвідомості дзенькнула клямка дверей, але вона була вже далеко…

… Коли сини зайшли до хати, мама була ще тепла…
Останні дні Петро часто згадував маму. Відчуття провини голкою чіпляло серце. Не якоїсь конкретної, а  так взагалі. Давно вже не був, не допомагав по господарству. Вони з Михайлом переклали все на «малого», так називали Юрка. Зараз було таке відчуття, що мамі завжди бракувало саме його. Згадав, коли ще був малим, як мама говорила: «Ти ж первісток – моя надія та захист». Назахищав…
Останнім часом відчував: щось мало трапитись. Вночі прокинувся, ніби хтось штовхнув. Тільки почало сіріти, збудив хлопців. Його неспокій передався  братам, їхали мовчки… Але він відкілясь знав: мами вже нема…
До хати зайшли сусідки. Хтось сказав, що на Великодень вмирають святі люди і йдуть зразу до Раю.
Ховали Ганну на другий день свята.
Сини ще довго лишалися на цвинтарі. На цей Великодень вони були з мамою, як вона й хотіла. А от Юрка мало хто міг впізнати. Він став сивим, якою була мама…
Наталія СПІВАК
P.S. Вірш, використаний  в оповіданні, належить автору оповідання.

Переглядів: 26
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Вхід на сайт
Реклама
Пошук
gotivkovi_krediti_bojkivshhina.jpg
 



Адреса редакції:  81652, м. Новий Розділ, Львівської обл., вул. Грушевського, 37.
Видається з 1990 року. Газета виходить щоп’ятниці.
Реєстраційне свідоцтво 
ЛВ № 102 від  4 березня 1994 р.
Тел. (03261) 3-12-89, 093-706-32-95

 
Copyright "Вісник Розділля" © 2014-2017