Меню сайту
Категорії розділу
Газета №1 (№1103) [11]
Газета №2 (№1104) [10]
Газета №3 (№1105) [19]
Газета №4 (№1106) [10]
Газета №5 (№1107) [12]
Газета №6 (№1108) [18]
Газета №7 (№1109) [19]
Газета №8 (№1110) [13]
Газета №9 (№1111) [13]
Газета №10 (№1112) [15]
Газета №11 (№1113) [20]
Газета №12 (№1114) (31/03/2017) [19]
Газета №13 (№1115) (7/04/2017) [24]
Газета №14 (№1116) (14/04/2017) [15]
Газета №15 (№1117) (21/04/2017) [24]
Газета №16 (№1118) (28/04/2017) [14]
Газета №17 (№1119) (5/05/2017) [20]
Газета №18 (№1120) (12/05/2017) [21]
Газета №19 (№1121) (19/05/2017) [10]
Газета №20 (№1122) (26/05/2017) [24]
Газета №21 (№1123) (2/06/2017) [21]
Реклама
Дошка оголошень
[23.06.2017]
Запрошуємо на роботу Швей
[21.06.2017]
Продається велика 3х кімнатна квартира на Бамі з хорошим плануванням
[20.06.2017]
Продається земельна ділянка в с. Рудківці Жидачівського р-ну
[20.06.2017]
Сім’я винайме 1- або 2-кімнатну квартиру на тривалий термін.
[20.06.2017]
Куплю "Газель", "Валдай", "Соболь"
[17.06.2017]
На роботу в Польщу потрібні
[14.06.2017]
Пасажирсько-вантажні перевезення
[14.06.2017]
Запрошуємо на роботу
Статистика
Каталог статей
Головна » Статті » Архів за 2017 рік » Газета №2 (№1104)

Андрій ГЕРГЕРТ, командир 8-го окремого батальйону «Аратта» УДА: "Наші воїни у війні з Росією захищають цінності світової цивілізації..."

  У чотирьох останніх випусках «Вісника Розділля» надруковано цикл публікацій « Широкине – звитяга і чин  бійців легендарного 8-го окремого батальйону Української добровольчої армії «Аратта», який очолює наш земляк, колишній учень ЗШ №3 Андрій ГЕРГЕРТ на псевдо «Червень». 
  Минулого вівторка знаменитий комбат із своїми побратимами зустрівся у міському  Молодіжному християнському центрі «Синай» із молоддю Нового Роздолу – членами  громадських організацій «Тризуб» імені Степана Бандери, «Українська молодь – Христові»,  «Пласт» та громадськими активістами нашого міста.
  Після молитви та різдвяної коляди, яка передувала цікавій і змістовній понад 2-годинній  розмові фронтовиків із юними новороздільцями,  головний військовий  капелан  Стрийської  єпархії  УГКЦ  отець Ростислав ВИСОЧАН відзначив: «Поки що у міський «Молодіжний центр» входять три громадські організації –  «Українська молодь – Христові», «Тризуб» імені Степана Бандери  та «Пласт» - сподіваємося, що невдовзі до нас приєднаються й інші формації. Це допоможе більш скоординовано та дієво провадити роботу з молоддю, організовувати різноманітні акції, спрямовані як на патріотичне виховання молоді, вивчення героїчних сторінок українських національно-визвольних змагань минулого і сучасної доби,  так і на змістовне дозвілля. І наш основний напрямок один – Бог і Україна.
   А сьогодні, вважаю, що у нас знаменна подія, оскільки у започаткованій цьогоріч  МХЦ «Синай»  серії «Зустрічі з цікавими людьми» нашим гостем є наш славний земляк, командир легендарного 8-го батальйону Української добровольчої армії «Аратта» Андрій ГЕРГЕРТ на псевдо «Червень» та його бійці, які відважно  боронять рубежі  держави від російсько-сепаратистських банд під Маріуполем. Ми довго мріяли про таку зустріч, але фронтові обставини щоразу вносили корективи щодо її можливості. І от тільки тепер друг «Червень» із побратимами зумів викроїти час для приїзду у Новий Розділ. Отож вітаймо наших славних воїнів-земляків».
 Після тривалих оплесків, які зарядили позитивним зарядом  аудиторію на весь час проведення заходу і, було  помітно, емоційно розчулили бійців «Аратти», до новороздільської молоді звернувся комбат «Червень».  
 

  Андрій ГЕРГЕРТ: «Слава Україні!» (у відповідь дружнє і піднесене молодече  - «Героям слава!»). Мабуть, вам буде цікаво дізнатися, що після Майдану у 2014 році на  війну із російськими загарбниками загалом пішло 15 тисяч учасників Революції Гідності. Конкретніше – у березні, квітні, травні близько 50 батальйонів, усі вони отримали посвідчення Міністерства внутрішніх справ. Виняток склали тільки декілька підрозділів, зокрема, «Айдар» увійшов в структури Збройних сил України, а лідер  «Правого сектора» та Майдану Дмитро Ярош сформував добровольчу військову структуру – 5-й батальйон. У той час на фронт добровольцям  треба були йти із зброєю (бо ж як воювати із озброєним до зубів окупантом ?), але держава нам її не давала, мабуть, через заскорузлість і прогнилість тогочасної  системи влади просто не знаючи, як це оформити. Отож здобували її усіма можливими способами. Так і пішли на війну.
   На межі Дніпропетровської та Донецької областей створили табір, обгородили його за козацьким звичаєм валом і почали готуватися до походу на рубежі зіткнення з ворогом. Усіма засобами комунікації зверталися до українців, аби вони вливалися у наші лави і йшли боронити Державу від російського агресора. Це ж однозначно так, бо хоча Путін і не оголосив офіційно війну Україні, але цинічно і підступно здійснює окупацію, направивши на нашу землю лінійні підрозділи збройних сил РФ. Як ви знаєте, це підтвердилося і під Донецьким аеропортом, де наші бійці поклали на вічний спочинок сотні й тисячі російських десантників з Псковської та інших дивізій, зараз на Маріупольському плацдармі з нами воює російська 56-та армія. Це та армія, яка свого часу вдерлася в Чечню, це та армія, яка в даний час топить в крові мирне населення Сірії, утримуючи на штиках злочинний режим Хафеза Асада.
  Тоді разом зі мною були учасники Майдану з Нового Роздолу – друзі Микола Пшик на псевдо «Офіцер», Володя Милимук (друг «Тихий»), Іван Василишин (друг «Січень»), Андрій Копичин  (друг «Марадона»), інші побратими. Ми були знайомі ще з тих часів, коли я жив у Новому Роздолі і вчився у ЗШ №3. Потім, коли мені було 12 років, а молодшому братові ще менше, наша сім’я переїхали жити у село Ілів Миколаївського району, звідки походить моя мати. Декілька слів щодо батькового родоводу та мого німецького прізвища. Ще в часи правління Росією німкенею Катериною ІІ на родючих землях Росії на Волзі на запрошення імператриці стали селитися заможні німецькі родини. Серед них були предки мого батька. Коли ж Гітлер напав на Радянський Союз, Сталін жорстоко репресував «волзьких німців», виславши їх на Сибір. Там мій дід і одружився з моєю бабусею, яку більшовики репресували з Ілова за участь у націоналістичному підпіллі. У 60-х роках минулого століття вони прибули у Новий Розділ, де йшла Всесоюзна будова – споруджувався найбільший в країні сірчаний комбінат. Отаке моє і моїх батьків родове коріння.
   Пройшовши військовий вишкіл у таборі, десь у травні 2014 року ми прибули на додатковий вишкіл під Київ, щоб бути якнайкраще підготовленими до умов війни. Власне, там перед нами постав вибір: чи йти воювати у складі добробату «Айдар», де вже був наш побратим, земляк Андрій Марунчак і просив до себе (ви знаєте, згодом, 13 серпня 2014 року, він   загинув смертю хоробрих під  Новосвітлівкою, врятувавши життя десятків побратимів), чи вступити у підрозділ Дмитра Яроша. Більшість віддала перевагу харизматичному керівнику «Правого сектора», який тоді вже сформував 5-й добровольчий батальйон. Пригадую, не у всіх була зброя,  але був порив і рішучість битися з ворогом за Україну, за  своїх рідних і близьких у складі Добровольчого українського корпусу. Зізнаюся, що з Ярошем ми тоді не були знайомі, а потрапити на розмову з легендарним лідером «Правого сектора» було вкрай непросто, бо  цього прагнули чимало добровольців. Але я проявив наполегливість і зумів таки з ним зустрітися. В ході бесіди  пояснив, що наш сформований загін добровольців готовий влитися у лави «ПС», що ми  налаштовані на збройну відсіч агресорові, що ми можемо воювати та утримувати ділянки фронту (на той час ми  навіть не усвідомлювали, наскільки це страшна війна, що на ній ми будемо у боях втрачати побратимів і хоронити їх, що ми будемо мати дітей-сиріт, якими ми будемо тепер піклуватися, що ми будемо мати поранених з відірваними руками, ногами, сліпих і напівсліпих). Дмитро Ярош слухав уважно, час від часу уточнюючи, звідки ми такі взялися, якою володіємо зброєю тощо. А потім, прямо подивившись у вічі, подав руку і сказав, що наша група прийнята у «Правий сектор». Відтоді ми з Провідником разом, в усьому разом, а коли Дмитро Ярош вирішив вийти з «Правого сектора» через певні розбіжності з деякими соратниками стосовно засадничих питань участі у війні та розбудови держави на базі ідей Революції Гідності, наш 8-й батальйон, як і 5-й батальйон та інші підрозділи, одностайно підтримали таку позицію і увійшли у створені ним структури – політичний рух «Державницька ініціатива Яроша» та «Українську добровольчу армію».
  Після такого вступу та представлення комбат «Червень» запропонував продовжити зустріч у форматі «запитання – відповідь». Подаємо найбільш актуальні та характерні запитання. До слова, на запитання часом відповідали і побратими Андрія Гергерта, який відкрив діалог такими словами:
  - Перш ніж ви зберетеся з думками, хочу донести до вас  ключове: ми звичайні хлопці, ми не професійні військові. Впевнений, що ви сьогодні вже підготовлені до військової справи і не тільки  тому, що більшість з вас одягнуті  в однострої, вишколені, можете розпалити багаття, надати початкову допомогу один одному, якщо в поході щось станеться, орієнтуватися на місцевості, а тому, що іде війна і ваші юні серця, ваші чисті поривання спрямовані на Схід, де пролягає лінія зіткнення з агресором. І ще тому, що ви входите у ці дуже важливі громадські організації – «Українська молодь – Христові», «Тризуб» імені Степана Бандери, «Пласт», можливо, я ще якісь не назвав. І тому, що у вас свідомі і фахові  наставники і, наголошу, отець Ростислав Височан, який постійно буває під Маріуполем, зустрічається з бійцями, молиться за нас і Україну, але не вчить ненависті, а пояснює, що ми ведемо справедливу боротьбу, тому з нами Бог.
 Далі на комбата «посипалися» запитання.
  - А як Ви прийшли на війну?
  -  Я прийшов добровольцем із внутрішнім переконанням і відчуттям, що Україна (яка б це географічно її частина не була) – це моя земля. Впродовж віків мільйони моїх предків боролися за незалежність з Російською імперією, а сьогодні просто прийшов час нашому поколінню (і однозначно, невдовзі і вашому поколінню – вважаю, що війна не скоро завершиться, що ви підхопите наш прапор)  продовжити кількасотлітній бій з агресором. 
  - Які ваші втрати у війні?
  -  Для мене особисто це дуже болюче питання, бо, крім 14 загиблих бійців «Аратти», війна забрала, мабуть, половину моїх знайомих, з якими були на Майдані, які першими пішли боронити Донбас від підлих російських зайд. Загалом це дуже кривава війна – більше 10 тисяч воїнів загинуло, більше 15 тисяч покалічених людей. І ця війна, якщо вже не постукала, то ще постукає і у ваші двері, хоча Новий Розділ і знаходиться на відстані 1,5 тисячі кілометрів. Тому скажу, що ви молодці, що вивчаєте на вишколах військову справу, що ви з Богом в серці готуєте себе до зіткнення із смертельно небезпечним ворогом і готові знешкодити його першим. 
  - Розкажіть трохи докладніше про батальйон «Аратта»?
  - На сьогодні ми є незалежним  сформованим підрозділом, який не підзвітний жодним державним структурам. Держава, як відомо з підручників, має право на насильство через три свої структури: МВС, СБУ і Збройні сили України. Фактично ми є партизанами на цій війні, ми добровольці і ми заслужили на сьогодні своє місце під сонцем. Тому з нами всі рахуються.  В мене в підрозділі воюють чеченці, вірмени, білоруси, росіянин (вірніше, був і виявився із зверхнім, як кажуть, «піднебінням», як більшість цього одурманеного шовіністичною пропагандою народу, повторював, мовляв, я «русскій, нє как всє», тож довелося з ним розпрощатися. Бо це вже такий діагноз). І в нас спільний ворог – імперіалістична Росія. Вважаю, що путінський режим є ворогом всього людства, а не тільки полохливого Євросоюзу, чи ще не визначених із позицією реагування США. 
  Тому українські воїни, зокрема, і 8-й батальйон Української добровольчої армії «Аратта», який на Маріупольському плацдармі контролює 70 відсотків лінії фронтового зіткнення, фактично воюють за цінності світової цивілізації. Це наче війна із Антихристом. З нами Бог!
  І ми, Українська добровольча армія, будемо битися з ворогом до кінця. Ми готові не тільки відтіснити ворога до державних кордонів, а й бити його на російській території, щоб допомогти звільнити тамтешні народи від кремлівсько-путінського режиму, а головних вожаків судити Міжнародним трибуналом за злочини проти людства.
  І нам дуже важливо донести нашу позицію до вас, молоді, найкращих і найкреативніших її представників, важливо також почути ваші прагнення, ваше розуміння. Тому такі зустрічі є дуже для нас потрібними і корисними.
  - А чи можете запросити членів міських громадських  організацій  на базу батальйону «Аратта» під Маріуполем?
  - Вважаю, що про це можна домовитися, але ж не тепер, а, мабуть, краще в теплу пору року. Ви на власні очі побачите нашу тилову базу за 30 кілометрів від Широкиного, який в нас побут, як відбувається військова служба бійців, яке озброєння, загалом, як діє військовий підрозділ у прифронтовій зоні. Бо далі, до лінії розмежування, де воюють «араттівці», де щодня на наші бліндажі летять сотні снарядів ворожої артилерії, мінометів, де час від часу нишпорять розвідувально-диверсійні групи, поки ми їх не знешкодимо, звісно, як кажуть, «дітям і цивільним вхід заборонено». Тому, користуючись нагодою, запрошую усіх у розташування «Аратти» під Маріуполем влітку. Там, до речі, близько до узбережжя Азовського моря, тож і покупаєтеся там, і позасмагаєте, і спільну ватру розпалимо. Ви цього заслуговуєте, як, вважаю, передова молодь міста. Адже ви вже в такому віці свідомо зробили свій вибір – не гайнули марнувати час у сумнівних вуличних компаніях, безцільного вештання містом тощо, а вступили у Пласт, УМХ, «Тризуб» імені С. Бандери, проходите вишколи, вивчаєте історію, ходите до церкви, тому ви осмислено вступаєте у життя, де багато тривог, де несвідомій душі легко спіткнутися і ступити на манівці. Ви вже підготовленіші і самостійніші, тож за вами майбутнє. І наш батальйон, як колись казали, бере над вами шефство, при потребі звертайтеся (далі комбат продиктував свій та замкомбата «Марадони» номери телефонів – І. Б.), ви для нас дуже важливі новороздільці. Тому я вас дуже хочу підтримати. Додам, що ще одна наша база знаходиться у сусідньому районі, в селі Дем’янка-Наддністрянська на Жидачівщині, ми її вже добудовуємо. Влітку, коли потепліє, ми будемо раді бачити вас і там. У наших планах створити там своєрідний навчально-тренувальний центр, щоб навчити молодь необхідних військових знань. Якщо ширше, то будемо навчати до зустрічі із складним і несправедливим світом, який навколо нас, згуртовувати навколо світлої ідеї любові до Вітчизни, до рідної землі, на яку підло напав російський гібридний агресор.   Ознайомлювати з подвигами нинішніх героїв війни, до речі, багато з них тільки на декілька років старші за вас. Як, наприклад, боєць «Правого сектора» Сергій Табала, якому президент Порошенко присвоїв звання Героя України посмертно. Він у свої 15 років вже проводив в рідних Сумах одиночні мітинги, він завжди боровся проти несправедливості. Але він в Сумах, на жаль, був самотнім воїном. І він своїм прикладом довів, що і один у полі воїн (пригадуєте, колись був такий відомий роман Юрія Дольд-Михайлика). Тепер його іменем назвали вулицю в Сумах, школу, у якій Сергій вчився. Він свято вірив в ті речі, в які сьогодні вірите ви: це синьо-жовтий прапор України, це непорушність її кордонів, це інші, здавалося б, прості речі – чесність, порядність, віра, патріотизм. Ще скажу, що таким Сергія виховала його бабця, я з нею спілкуюся, вона старенька, і до Яроша приїжджала. Тому і ви такими можете бути, можливо, вже такими є, сповідуючи наведені прості істини.
  Тепер передаю слово другу «Марадоні», він головний представник батальйону в селі Широкиному. Якщо по армійській класифікації, він є бойовим офіцером, другом, який командує хлопцями, їх десь 40 осіб, в найгарячішій точці війни на Маріупольському напрямі.
  Андрій КОПИЧИН на псевдо «Марадона»: Слава Ісусу Христу! Слава Україні! Приємно, що вас так багато прийшло на зустріч, вважаю, що це у значній мірі і заслуга головного військового капелана Ростислава Височана. Бачу тут чимало дівчат – і це добре. До речі, на фронті дівчата воюють теж, в основному вони медики. Зізнаюся, коли дівчина в підрозділі, це позитивно впливає на сіру буденну атмосферу, бійці стають і сміливішими, і якимись стрункішими, кращими. Даруйте за такий відступ, а зараз скажу, що я повністю підтримую нашого командира батальйону і надіюся, що ми станемо наче однією сім’єю. Наш підрозділ з приємністю буде підтримувати з вами зв’язки, як кажуть, обмінюватися досвідом. Ви майбутні громадяни нового покоління, нового гарту, ви матимете різні професії, різні кар’єри, різні життєві долі і дороги, ставте перед собою максимальні цілі і ви досягнете їх. Треба тільки набратися терпіння, підтримувати один одного, адже ми займаємося правильною справою, тільки кожен в міру теперішнього призначення, тому ми здатні вирішити поставлені завдання. Зараз – це перемога над ворогом. Це обов’язково буде і ми ніколи не втомимося (як шепочуть деякі полохливі песимісти, з диванів коментуючи війну, яку в теплі спостерігають по телевізору), ми вистоїмо, це ворог втомиться і покине загарбані території. Іншого не дано. Це наша земля і нам нікуди діватися. Слава Україні!
  Андрій ГЕРГЕРТ: Ми справді наче одна сім’я, у якої один дім – Україна, один ворог – російський агресор. Ми відчуваємо схожі емоції, нас не треба шкодувати. Просто ми на фронті, але ми, як і ви, щасливі, що є держава Україна, знаємо, як і ви,  що ще багато треба здійснити змін, подолати корупцію, впровадити справжні дієві реформи, віримо, як і ви, в Бога. Тому ми захищатимемо рідну землю до кінця, помстимося за своїх побратимів, за українських громадян. Можна гордитися тим, що Новий Розділ, як жодне з міст України, дало найбільшу  кількість бійців на війну у співвідношенні із чисельністю населення. Багато наших людей перебувають на ключових посадах. У відсотковому відношенні киян на війні менше, ніж вихідців з Нового Роздолу.   
Отже, повертаємось до ваших запитань.
  - Чи  були відчуття страху в перші дні війни?
  Іван ВАСИЛИШИН, друг «Січень»: Наприклад, мені вперше стало страшно, коли куля просвистіла над головою…
Друг «МАРАДОНА»: Щоб ви розуміли: на війні відчувають страх усі. Якщо хтось не боїться, то це вже певне відхилення і таку людину треба відправляти додому.
  Микола ПШИК, друг «Офіцер»: Почну з того, що ви повинні зрозуміти, що таке війна насправді. Попередні промовці вже розказали суть, трохи додавши жартів, бо на війні без них також не обходиться. Але однозначно, що  війна – це не жарти, це, як комбат говорив, чиїсь діти, чиїсь батьки, брати, близькі,  тут люди проходять через такі випробування, що  деякі з них і уявити важко. І війна не шкодує нікого – ні молодих, ні старих. Тому дуже важливо бути підготовленим до умов фронту. Бійці нашого батальйону пройшли дуже серйозний вишкіл, який проводили чотири інструктори із підрозділів спецпризначення Ізраїлю… 
  Андрій ГЕРГЕРТ (доповнює): Додам, що для того, щоб пройти необхідний курс підготовки, насправді не потрібно аж так багато часу. Думаю, що ви б його пройшли. Можливо, це  для вас прозвучить несподівано, але аж надто сильна фізична підготовка на війні не має визначального значення. Пригадую, дуже потужні і мускулисті деякі спортсмени ніколи не піднімали руку, коли я просив зголоситися, хто хоче зробити марш-кидок на 300-400 метрів і виконати бойову операцію. А піднімали руку або старші воїни – «діди», або наймолодші хлопці без якихось значних фізичних даних. Тобто вирішальне значення  для виконання бойового завдання мав  дух і віра воїнів, а не груба сила.  
  Микола ПШИК – «Офіцер»: Так, були такі міцні деякі хлопці, здається, з Тернопільщини, які          витримали 2 дні, пощулилися від залпів снарядів та свисту куль – і відбули у свій тихий край, сказавши – ми воювати не можемо, але будемо вам допомагати як волонтери. І ще зазначу – війна перевіряє кожного, ким він є насправді, тут не злукавиш перед побратимами і Богом. Бо на війні дуже допомагає молитва і Боже слово. І отець Ростислав є справді духівником нашого батальйону, який зміцнює наш дух, волю і віру. Ви, мабуть, не знаєте, що отець Ростислав вперше відвідував нас як волонтер   у 2014 році, коли ми ще були у 5-му батальйоні Яроша, і відразу погодився, оскільки не було місцевого  священика, відправити панахиду за двома полеглими бійцями з «Правого сектору». З того часу отець Ростислав з нами завжди – і на фронті, і в Новому Роздолі. Зрештою, і ви вже з нами разом – і на вишколі були, і на зустрічах та заходах разом. Хто ще не знає, кожної середи у приміщенні готелю діє наша приймальня, тож будемо раді вас бачити і робити спільну справу. 
  Андрій ГЕРГЕРТ (доповнює): Ви тут у залі зібралися, може, думаєте, що хтось слабший від інших, а я, мовляв,  сильніший.  А ще інший не такий активний, у класі сидить десь на п’ятнадцятій парті позаду, скромний, якось себе не зарекомендував у колективі. Але на війні вже так стається, що ця непомітна людина з останньої парти здійснює вчинок, подвиг. Я таких на фронті бачив багато скромних у мирному житті бійців.
   - Запитання до комбата: перед війною Ви служили в армії?
  Андрій ГЕРГЕРТ: Так. У 1997 році, коли мені виповнилося 18 років,  мене призвали до війська, я служив у взводі розвідки у підрозділі Національної гвардії під Києвом. Мені тоді пропонували залишитися у армії і робити кар’єру військового, але у армії існував такий бардак, що хотілося чимшвидше на «дембель». Потім я працював за здобутим фахом – ветеринарним лікарем (зрештою, ким я тоді тільки не працював?..). Далі – почалися події, які підштовхнули мене до дії, до усвідомлення необхідності боротися за зміни, за справжню, а не фейкову, як було за Януковича, державність. 
  * * *
  Під час зустрічі прозвучало ще багато цікавих запитань, у цьому «марафоні» відзначався учень 7 класу  ЗШ №3 Юрій Краївський, єдиний із присутніх, який на запитання комбата, хто мріє стати Президентом України, відповів позитивно – і за цю сміливість Андрій Гергерт жартома  присвоїв школяру псевдо «Президент». Утім, на мить задумавшись, командир «Аратти» серйозно продовжив: «Ваше покоління – дуже обдароване і цілеспрямоване. Можливо, серед вас і справді майбутній Президент, голова СБУ, міністри, командири, успішні громадяни, підприємці, кваліфіковані спеціалісти, вчителі. Все у ваших руках, ви здатні домогтися здійснення своїх мрій. Для цього тільки треба добре вчитися – і  в школі, і в житті - і вірити в Бога і Україну! А ще – перемогти російський імперіалізм». 
  Підготував Іван БАСАРАБ

Переглядів: 70
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Вхід на сайт
Пошук
Реклама
 




Адреса редакції:  81652, м. Новий Розділ, Львівської обл., вул. Грушевського, 37.
Видається з 1990 року. Газета виходить щоп’ятниці.
Реєстраційне свідоцтво 
ЛВ № 102 від  4 березня 1994 р.
Тел. (03261) 3-12-89

 
Copyright "Вісник Розділля" © 2014-2017