Меню сайту
Категорії розділу
Газета №1 (№1103) [11]
Газета №2 (№1104) [10]
Газета №3 (№1105) [19]
Газета №4 (№1106) [10]
Газета №5 (№1107) [12]
Газета №6 (№1108) [18]
Газета №7 (№1109) [19]
Газета №8 (№1110) [13]
Газета №9 (№1111) [13]
Газета №10 (№1112) [15]
Газета №11 (№1113) [20]
Газета №12 (№1114) (31/03/2017) [19]
Газета №13 (№1115) (7/04/2017) [24]
Газета №14 (№1116) (14/04/2017) [15]
Газета №15 (№1117) (21/04/2017) [24]
Газета №16 (№1118) (28/04/2017) [14]
Газета №17 (№1119) (5/05/2017) [20]
Газета №18 (№1120) (12/05/2017) [21]
Газета №19 (№1121) (19/05/2017) [10]
Газета №20 (№1122) (26/05/2017) [24]
Газета №21 (№1123) (2/06/2017) [21]
Газета №22 (№1124) (9/06/2017) [10]
Газета №23 (№1125) (16/06/2017) [23]
Газета №24 (№1126) (23/06/2017) [15]
Газета №25 (№1127) (30/06/2017) [15]
Газета №26 (№1128) (7/07/2017) [15]
Дошка оголошень
[08.08.2017]
Запрошуємо на роботу Поварів та помічників повара, офіціантів.
[02.08.2017]
ТЕРМІНОВО здаю в оренду або продам приміщення
[02.08.2017]
Молода сім’я винайме однокімнатну квартиру у Новому Роздолі
[02.08.2017]
КП «Розділжитлосервіс» Новороздільської міської ради запрошує на роботу:
[27.07.2017]
ПрАТ «Роздільський керамічний завод» запрошує на роботу:
[26.07.2017]
Продається двоповерхова цегляна будівля дитячого садочка
[07.07.2017]
Потрібні на роботу охоронники – чоловіки, жінки
[07.07.2017]
Приватне підприємство пропонує постійну роботу
Реклама
Статистика
Каталог статей
Головна » Статті » Архів за 2017 рік » Газета №8 (№1110)

НЕВІДОМІ ГЕРОЇ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ: «Борун» і «Ворон»

  Упродовж 65 років  були  утаємничені імена  двох  воїнів УПА,  які загинули 15 лютого 1947 року у Гранках-Кутах. Очевидцям та учасникам тих подій були відомі лише їхні  військові псевдоніми – «Борун» і «Ворон». Від початку 90-х років автор цієї публікації вів активні дослідження, щоб встановити їхні справжні імена і місця народження. За період пошукової  роботи  вдалося лише вияснити, що «Боруна» звати Мироном і родом він із Бережанщини. Звернення у Бережанський часопис, братство УПА та особисті  поїздки селами Бережанщини результату не дали. І тільки тепер завдяки зусиллям київського історика-дослідника визвольних змагань Володимира Мороза і краєзнавця з Бережанщини Василя Савчука вдалося зібрати достатньо інформації про особи загиблих воїнів на основі опрацювання архівних матеріалів.  

  Мирон Терновий  народився 23 вересня 1919 р. у селі Куропатниках (Бережанський район Тернопільської області) у сім’ї Варвари і Миколи, був третьою дитиною. Його сестра Розалія (1911 р.н.) і брат Михайло (1912 р.н.) народилися ще до відходу батька на Першу світову війну. На фронті перебував 4 роки, а у грудні 1918 р. повернувся додому. Через рік народився Мирон, у 1922 р. – брат Ілько, у 1924 р. – сестра Ксенія, у 1928 р. – наймолодший Іван. Діти жили у злагоді, допомагаючи батькам по господарству. Мирон закінчив 7 класів народної школи, брав активну участь у громадському і культурному житті села. Від 1936 р. належав до Організації Українських Націоналістів, про що стверджує нині 90-річний брат Ілько. А ще пригадує, що якось у 1937 р. Мирон показав йому книжечку із Тризубом на обкладинці – це був «Декалог українського націоналіста». Через рік вже й Ілько поповнив ряди ОУН. А Мирон у той час був підрайоновим Провідником юнацтва ОУН.  Напередодні Другої світової війни (26 травня 1941 р.) Мирон був мобілізований до лав Червоної Армії. Служив за Москвою у м. Ідерця (Калінінська область). Не бажаючи проливати кров за Сталіна і радянську владу, 15 грудня цього ж року разом із своїм товаришем із сусіднього села Шибалина – Василем Пітьком – дезертирували і пішки подалися додому. Йшли в Україну переважно ночами. Мирон добре читав карту і знав географію. Через ріку Дніпро, на якій крига ще не була міцною, перебиралися по-пластунськи. Потім дорогою зустріли ще одного колишнього червоноармійця із Білорусі. Він теж пристав до товариства українських утікачів. Благополучно діставшись білоруської землі, зморені ходьбою, а особливо голодом, вирішили перепочити у нового товариша. Найперше досхочу попоїли, від чого мало не похворіли. А через декілька днів почали збиратися у дорогу. Білорус просив залишитися, хвилювався за їхню долю, адже тутешні ліси кишіли червоними партизанами. Мирон і Василь відмовилися від такої пропозиції і, подякувавши за гостинність, знову вирушили у дорогу. За три місяці подолали приблизно 1200 км, чимало небезпек, але у рідні Куропатники таки потрапили. Радості не було меж, коли зустрілися із рідними і близькими. А вже через декілька днів після повернення Мирон був у товаристві своїх друзів з ОУН і включився у підпільну роботу. 12 лютого 1943 року відійшов у збройні формування повстанців у Карпати, не зважаючи на умовляння і застереження матері. Вона побоювалася, що син загине і прохала не покидати домівки. Але Мирон був невблаганними. «Як загину, то за українську Державу» -  відповів на прощання.


  З того часу рідні більше його не побачили. (Батько помер у 1944 р., мати – у 1975 р.). Брат Ілько за підпільну діяльність був арештований НКВД у 1945 р. та ув’язнений як член ОУН на 15 років таборів. Відбував покарання у Норильську. Єдину письмову вісточку від Мирона рідні отримали у 1946 р. Про це повідала нещодавно дочка Миронової сестри Ксенії – Розалія. Лист повстанця надійшов із Бориничів (тодішнього Новострілищанського, а нині Жидачівського району) від Івана Пундора на адресу Ілька Ліпка – далекого родича Тернових. У звістці Мирон заспокоює батьків, що у нього все добре, що він живий, здоровий, що покохав дівчину. (нею була підпільниця Стефанія Дребут). Пізніше, уже за радянських часів, Варвара Тернова (мати «Боруна») написала листа у Бориницьку сільську раду із проханням розшукати Івана Пундора, але відповіді так і не отримала. Лише нещодавно мені вдалося вияснити, що такий чоловік жив у Бориничах, очевидно, був освіченим, бо написав не одного листа вдовам та родичам повстанців. Зрозуміло, що мав зв’язок із підпільниками, але й був поза підозрою у радянської влади. 
 

  Із віднайдених архівних документів про підпільну діяльність Мирона Тернового –«Боруна» дізнаємося, що у регулярній УПА він перебував від 28 лютого 1944 р. Навчався у підстаршинській школі “Олені” на Долинщині, яку закінчив у червні цього ж року із ступенем старшого вістуна. У листопаді був скерований до сотні “Жубри-2”, сформованої у лісах між Львовом і Миколаєвом відповідно до вказівок командування Львівської військової округи “Буг». Командиром цього підрозділу був Петро Лагода – «Громовий» (до квітня 1945 р.), його заступником і політвиховником – Степан Стешин – «Січовик». Від весни до осені 1945 р. сотня була розділена на дві самостійні чоти, а у жовтні знову об’єднана під керівництвом нового сотенного Мирона Браницького – “Бурі”. Замість “Жубри-2” вона отримала назву “Сурмачі” і номер 42а, надалі діяла у лісах тодішніх Бібрецького, Винниківського, Новострілищанського і Ходорівського районів, територія яких входила до тактичного відтинку УПА “Яструб” у складі ВО “Буг”.
  “Борун” був бунчужним сотні (старшина роти), в обов’язки якого входило: ведення канцелярії та господарки, нагляд над внутрішньою службою та порядком. Командуванням він характеризувався як ідейний, точний та відважний повстанець, мав добрий стан здоров’я, не був одружений. За сумлінну службу “Борун” був підвищений до ступеня старшого булавного з датою 22.01.1946 р.  (наказ штабу ВО “Буг” ч. 20).
  Після розформування сотні восени 1946 р. був скерований на працю у підпільну мережу ОУН. За деякими відомостями, працював у Службі безпеки. Загинув 15 лютого 1947 р. у Гранках-Кутах разом із старшим вістуном Миколою Левком – “Вороном” - на фото справа, народився 8.05.1925 р. в с. Новосілках (нині Підгаєцький район Тернопільщини), член ОУН від 1942 р., в УПА від 28.07.1944 р., де був у складі почту сотні “Сурмачі”.

 

  Перші згадки очевидців про діяльність «Боруна» на наших теренах – це осінь 1944 р. Єдиний нині живий учасник тих подій Михайло Поглод – «Точний» (1927 р.н., уродженець с. Юшківців (Жидачівщина, а тоді Новострілищанський район), кулеметник  першого рою чоти «Гайдука» сотні «Жубри-2») розповідає: «З «Боруном» я вперше зустрівся у Миколаївських лісах, перебуваючи у сотні «Січовика». Це було восени 1944 року. Ми проходили бойовий шлях у сотні «Жубри-2» і «Сурмачі». «Борун» був третьою особою у відділі, особливе значення він надавав питанням забезпечення бійців всім необхідним для життєдіяльності у важких умовах воєнного часу. Основною нашою базою були Миколаївські ліси з осередком в Ілові. На перших порах мали достатньо запасів продовольства та військової амуніції, які зберігалися на спеціальних базах. З часом усе вичерпувалося, особливо бракувало боєприпасів до німецької зброї. З продовольством також стало важче. Ще у 1945 р. виручало те, що у довколишніх лісах було чимало дичини, особливо кабанів. Та з часом вони перекочували в інші місця. Діяльність бунчужного «Боруна» охоплювала багато напрямків. Він часто разом з охороною відлучався на зустрічі із членами теренової сітки ОУН та кущовими СКВ, щоб вирішити проблему забезпечення відділу усім необхідним».
  Стефанія Дребут, нині Газда, – «Зірка», «Богданка» - із Бориничів (1925 р.н., політв’язень, зв’язкова УПА, член ОУН з 1942 р., уродженка Бориничів) пригадує, що вперше побачила «Боруна» навесні 1945 року, коли він у числі чотирьох повстанців приходив до її батьків на вечерю. Потім бував декілька разів у Бориничах разом із Степаном Денишиним – «Тучею», двоюрідним братом Стефанії, котрий був у відділі. Ще одну зустріч добре пам’ятає вона, як ходила на зв’язок до Ілова, маючи завдання знайти сотенного, передати естафету і взяти відповідь. Там на краю села було багато повстанців (може із півсотні), вони покликали «Боруна». Він узяв естафету і повернув відповідь. Спогади Стефанії говорять і про тепле й шанобливе ставлення «Боруна» до своєї матері Варвари: «Якось під час Різдвяних свят, гостюючи із моїм братом у Бориничах, Мирон сказав:„Якби моя матір знала, де зараз перебуваю, вона  б горлицею прилетіла сюди”… Востаннє я зустрічала «Боруна» із групою повстанців у грудні 1946 року у Лучанах (Жидачівщина)».
  Багато очевидців бачили «Боруна» і у Горішному (Ляшки Горішні). Один із них Іван Мрук (1925 р.н., нині покійний, ройовий СКВ ч.6 «Сергій», колишній політв’язень) особисто був знайомий із ним, оскільки їхні шляхи пересікалися у повстанському підпіллі. На початку 90-х років Іван Мрук активно долучився до пошуків із встановлення прізвищ та імен відважного командира «Боруна» і його побратима «Ворона».

 

  Але особливою довірою у «Боруна» користувалися жителі Гранок-Кутів. Він підтримував зв’язок і співпрацював із десятками місцевих родин. Так, у сім’ях Стефанії Шпак, Розалії Шпак, Катерини Верес, Григорія Колодія та інших випікався хліб для повстанців. Швець Григорій Вітровий шив для хлопців чоботи. Іван Корецький, працюючи заготівельником сировини для Берездівецького спиртзаводу, разом з Іваном Шпаком займалися придбанням шинелей, шапок, рукавиць та іншого одягу. На Гранках-Кутах «Борун» встановив тісний зв’язок з лісником Михайлом Годованим, який довозив продукти на Ілівську базу повстанців. Були й інші селяни, які допомагали воякам. Більшість із них за таку співпрацю радянська влада репресувала і засудила. 
  Саме у Гранках-Кутах востаннє бачили «Боруна» живим. Про обставини його загибелі розповім детальніше. Зима 1946-47 рр. була суворою. Повстанцям не вистачало теплого одягу. Місяць лютий відзначався сніговіями з відлигою, після якої снігове покриття ставало твердою кригою. На Трьох Святих у Гранки-Кути знову завітали бійці «Борун», «Ворон» та ще один їхній побратим. Придбання зимової одежі Іваном Корецьким затримувалося. «Знову даремно прийшли» - констатували. Щоб не марнувати часу, вирішили зайти до Григорія Демчишина і підстригтися. Привівши себе у порядок, тихо розмовляли у хаті, сидячи біля стола. Хтось із присутніх побачив через вікно на вулиці людей у білих халатах. У хаті заметушилися, але повстанці швидко зорієнтувалися і зайняли оборонні позиції: один – у сінях, двоє інших – біля вікна. Завмерли. Через декілька хвилин за дверима почувся голос: «Не стріляти, свої!». Усі зраділи, кожен відчув велике душевне полегшення…
  Через три дні ввечері на Стрітення (між 19-20-ю годинами) до Григорія Демчишина зайшов Іван Шпак, щоб купити сигарет, які син господаря обіцяв привезти зі Львова, куди їздив на навчання. Удома були лише дві дочки Григорія – Надія і Стефанія, та син Микола. Іван забрав покупку і попрямував вулицею додому. Проходячи повз криницю, впізнав двох чоловіків, привітався. Це були «Борун» і «Ворон» - бійці УПА, яких давно знав. Вони попросили у нього закурити, розпитали, де можна придбати сигарети. Іван повідомив, що у тій хаті, де світиться. Вони подякували. На цьому і розійшлися. Дійшовши до мосту біля Володимира Корецького, Іван зустрів групу військових. Вони зупинили його і запитали: «З ким вів розмову біля криниці?». Чоловік одразу здогадався, що це – облавники, тому відповів, що розмовляв з сільськими хлопцями. Івана відпустили. Коли відійшов трохи далі, обернувся і побачив, що облавники попрямували у центр села до криниці, тому додав ходу і, забігши за поворот, свиснув кілька разів , а тоді дав ногам знати поміж хатами. Облавники ж тим часом наблизилися до криниці. «Борун» і «Ворон», помітивши їх, кинулися навтьоки у вулицю між хатами. Їм услід пролунали постріли. Розпочався нічний бій, який тривав приблизно п’ятнадцять хвилин. Гарнізонники НКВС випускали освітлювальні ракети, тому довкола стало видно як удень. Із сусідніх домівок за боєм спостерігали перелякані місцеві жителі. «Борун» і «Ворон», відстрілюючись, відступали поміж хатами попри городи у сторону лісу, не сподіваючись нападу із протилежної сторони. Але облавники розділилися на дві групи, одна з яких пішла в обхід, перекривши повстанцям відступ. Автоматна черга із-за рогу стодоли вразила підпільників і обірвала їхнє життя. 

 

  Коли постріли затихли, у віконну шибку хатини Григорія Демчишина постукали. На запитання «Хто?» почулася відбірна лайка. Доньки та син господаря з острахом засвітили лампу і відчинили двері. У хату ввійшли декілька чоловіків у військовій формі. Один із них (мабуть, старший) почав перебирати і розглядати якісь папери, інший – долоню своєї руки, з якої текла кров. Сестри принишкли у кутку, чекаючи, що буде далі. Через декілька хвилин один з військових наказав принести їм поїсти. Принесли глечик молока і хліб. Поївши та перев’язавши рану, облавники наказали Миколі одягатися, щоби відвезти до Ходорова убитих. Брат відмовився, мовляв, удосвіта їде до Львова на навчання. Військові вийшли із хати. Один із них почав знімати з убитих одежу, інші пішли до сусіда Білоуса і примусили його запрягти коней та везти вбитих. До ранку багато людей у селі так і не заплющили очей.             
  Зіновій Горін, дослідник визвольних змагань

Переглядів: 20
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Вхід на сайт
Реклама
Пошук
gotivkovi_krediti_bojkivshhina.jpg
 



Адреса редакції:  81652, м. Новий Розділ, Львівської обл., вул. Грушевського, 37.
Видається з 1990 року. Газета виходить щоп’ятниці.
Реєстраційне свідоцтво 
ЛВ № 102 від  4 березня 1994 р.
Тел. (03261) 3-12-89, 093-706-32-95

 
Copyright "Вісник Розділля" © 2014-2017