Меню сайту
Категорії розділу
Газета №1 (№1103) [11]
Газета №2 (№1104) [10]
Газета №3 (№1105) [19]
Газета №4 (№1106) [10]
Газета №5 (№1107) [12]
Газета №6 (№1108) [18]
Газета №7 (№1109) [19]
Газета №8 (№1110) [13]
Газета №9 (№1111) [13]
Газета №10 (№1112) [15]
Газета №11 (№1113) [20]
Газета №12 (№1114) (31/03/2017) [19]
Газета №13 (№1115) (7/04/2017) [24]
Газета №14 (№1116) (14/04/2017) [15]
Газета №15 (№1117) (21/04/2017) [24]
Газета №16 (№1118) (28/04/2017) [14]
Газета №17 (№1119) (5/05/2017) [20]
Газета №18 (№1120) (12/05/2017) [21]
Газета №19 (№1121) (19/05/2017) [10]
Газета №20 (№1122) (26/05/2017) [24]
Газета №21 (№1123) (2/06/2017) [21]
Газета №22 (№1124) (9/06/2017) [10]
Газета №23 (№1125) (16/06/2017) [23]
Газета №24 (№1126) (23/06/2017) [15]
Газета №25 (№1127) (30/06/2017) [15]
Газета №26 (№1128) (7/07/2017) [15]
Газета №27 (№1129) (28/07/2017) [12]
Дошка оголошень
[08.08.2017]
Запрошуємо на роботу Поварів та помічників повара, офіціантів.
[02.08.2017]
ТЕРМІНОВО здаю в оренду або продам приміщення
[02.08.2017]
Молода сім’я винайме однокімнатну квартиру у Новому Роздолі
[02.08.2017]
КП «Розділжитлосервіс» Новороздільської міської ради запрошує на роботу:
[27.07.2017]
ПрАТ «Роздільський керамічний завод» запрошує на роботу:
[26.07.2017]
Продається двоповерхова цегляна будівля дитячого садочка
[07.07.2017]
Потрібні на роботу охоронники – чоловіки, жінки
[07.07.2017]
Приватне підприємство пропонує постійну роботу
Реклама
Статистика
Каталог статей
Головна » Статті » Архів за 2017 рік » Газета №9 (№1111)

20-річного воїна Ростислава Труханського у останню путь проводжало усе місто...

  Після тривалого мінометного обстрілу російськими «гібридами» Авдїівки, отримавши у «промзоні» чисельні осколкові поранення, боєць 72-ї ОМБР ЗСУ Ростислав Труханський,  тільки одного разу опритомнівши у сусідньому Покровському госпіталі, щоб промовити найближчому побіля себе лікареві тільки одне речення, що він з Нового Роздолу, ще два тижні (вже у Дніпровському госпіталі)  мовчки і затято вів свій … останній бій. 
 

У мороці - хоч око виколи, у тиші - аж в вухах дзвенить, Ростик відчував, що з кожним днем  шансів обмаль, бо ж ворог – не «орки» підлі і боягузливі, яких він здолає будь-де, а сама  Пані з Косою, що прибула з Потойбіччя за даниною Війни. Тому непритомний новорозділець уперто, кмітливо, як бувалий воїн, розподіляючи останні  крихти життєвих соків, опирався з усіх сил, аби Пані залишила його – зраненого, без обох ніг - ще  пожити трохи на Землі людей. Порадіти білому світу, бабусі Ані, дядькам Віталію та Сашкові, освідчитися коханій дівчині, зустрічатися з друзями…Хай і такий, вкорочений на дві ноги, він дасть собі раду у житті, він сильної  породи, ще себе покаже…Послухай, смерте, відступи хоча б років на 100  …
 

 Поки Смерть вагалася, недремно денно і нощно робили свою світлу справу люди в білих халатах, намагаючись врятувати воїна Ростислава…
   

Та ба! Вранці, 6 березня, Ростик Труханський, із сумним усміхом дорікнувши Смерті  за невиправданий поспіх, гордо подався у Небесний Легіон Лицарів України. Цієї ж миті головний лікар Дніпровського госпіталю Сергій Риженко, який з колегами  понад 10 днів виривав з обіймів смерті 20-річного хлопчину, констатував непоправне…

 

Так обірвалося юне життя нашого земляка,  який, маючи «хлібну професію» автослюсаря та водія, «броню» від служби в  армії як сирота, вправність і хист давати собі раду у «цивільному житті», 10 січня 2016 року  навідався у Миколаївський військкомат і  підписав контракт на службу в Збройних Силах України. Ростик Труханський підписав контракт свідомо і виважено,  щоб захистити Україну від російсько-терористичного агресора. Утім, він мав з кого брати приклад: його любі дядьки також свого часу виконали свій громадянський  обов’язок – і у війську служили, і в АТО «по контракту» воювали. Звісно, юнак, імовірно,  сподівався, як і кожен  молодий воїн, що куля – дура його омине, що він  випередить ворога на мить і влучить першим. І буде переможцем на визволеній від окупантів землі…  
   

Та ба! Вранці, 7 березня, медичний автомобіль служби ЗСУ «Евакуація 200» під пронизливі звуки сирени доставив домовину із  Ростиславом Труханським із Дніпровського госпіталю  у Новий Розділ, у храм Різдва Пресвятої Богородиці: напередодні на нараді керівництва міської ради з участю представника райвійськкомату було вирішено віддати полеглому герою, хоча віднедавна Ростик і переїхав з бабусею жити у Білу Церкву,  почесті вшанування як громадянину  міста…
 

Невдовзі, зачувши сирену та церковні дзвони, новороздільці з усіх трьох доріг, що ведуть до церкви, попрямували на останню прощу з 20-річним Воїном, який понад рік захищав їх мирний спокій на фронтах із путінськими нелюдами.  Під склепіннями найвищого у світі греко-католицького храму у труні їх «зустрічав» у новій камуфляжній формі  усміхнений Ростислав – білолиций,  чорнобривий, привітний. Утім, не сам – поруч найрідніші у світі люди – бабуся Анна Василівна, яка з 12 років замінила йому померлу від важкої недуги матінку, дядьки Віталій та Сашко Барсукови,  тітка Оксана, кохана дівчина Діана. А неподалік -  друзі, з якими до армії займався брейк-дансом, товаришував, а неподалік - військові новороздільські побратими – із ЗСУ, батальйонів «Аратта», «Правий сектор», «ОУН», а неподалік у згромадженні люду  – його ще одна «мама» - заступник директора з виховної роботи з ліцею будівництва та побуту Іванна Іванівна Заяць, яка своїм чуйним ставленням підтримувала тендітну дитячу душу, змалку обділену долею, була опорою і наставницею. Утім, Іванна Іванівна так само піклувалася і про його дядьків, які також вчилися у ліцеї. І усі троє віддавали сторицею – добре вчилися фаху, займалися спортом, тягнулися з сірих буднів, щоб реалізуватися, вибитися в люди. А після закінчення навчання при нагоді навідувались у ліцей погомоніти з наставницею про життя - буття. 
 

 Їхня  аура допомагала Ростику змиритися з долею і ще допомагатиме цього дня  у останньому шляху на Алею полеглих Героїв, і ще допомагатиме згодом, поки його душа не покине рідну землю і не переставиться до Небесних побратимів, яких покликав обов’язок боронити рідний край від загарбника. Які, як і він, полягли смертю хоробрих… 
 

Коли у храм зайшли 12 священиків з Нового Роздолу та навколишніх сіл, зокрема, і ксьондз Берездівецького костелу,  на чолі із єпископом – помічником Стрийської єпархії УГКЦ Владикою Богданом Манишином, на усіх наче зійшла полегша – тягар скорботної громади перейняли на себе отці,  призначені саном  виконувати високу місію допомагати ближнім. У радості і горі… 
 

Владика Богдан Манишин у промові після урочої Панахиди за полеглим Героєм у печальних і мудрих роздумах про сенси Буття  вказав, що Божа Воля завжди має своє призначення і якщо навіть покидає земний світ така молода людина як воїн Ростислав, боронячи рідний край, родину, рідну Матір Україну, то це свята жертва во ім’я життя інших людей, друзів, во ім’я справедливості та права бути вільним на своїй землі - цінностей, на які зазіхнув підступний ворог - супостат. І тому загибель на війні юного новороздільця виходить за межі звичайної смерті, а є чином Праведника, який віддає своє життя за продовження життя ближніх, незалежність Вітчизни. Чи кожному дано таке Призначення? Безперечно, тільки обраним… 
 

На траурному мітингу на   площі Героїв Майдану міський голова Андрій Мелешко, звертаючись до згорьованих родичів Ростислава, до міської громади, зазначив, що на війні  за незалежність держави, за мирне життя гинуть найкращі сини і дочки України. Так було, так є тепер, коли російська імперія хоче упокорити наш народ. Їй ніколи не вдасться нас перемогти, поставити на коліна, бо українці не здаються. Тільки шкода, що гинуть такі молоді, повні сил і енергії громадяни. Але до цього їх кличе обов’язок. І воїн Ростислав сповна його виконав…
 

Усі майже 5 кілометрів від храму до Алеї полеглих героїв на Малехівському цвинтарі труну із тілом Героя несли на руках побратими, які служили у АТО, або які прибули у рідне місто у відпустку, під орудою координатора, начальника штабу окремого 8-го батальйону Української добровольчої армії «Аратта» Миколи Пшика. Поруч крокували у одностроях юні члени міської громадської організації «Тризуб» імені Степана Бандери під проводом зверхників – учасників АТО Любомира Бендаса та Романа Корецького.  За ними  кільканадцять тисяч новороздільців довжелезною вервечкою сумно супроводжували у останню путь юного героя. Тягар спільного горя був настільки важким, що навіть не було снаги вигукувати традиційні гасла «Герої не вмирають!» (лунали тільки поодинокі вигуки). Здавалося, що городяни тихо крокували, аби не розбудити хлопчину, що  умиротворено спить у домовині. Вічним сном…
   

Обабіч дороги із запаленими лампадками стояли і вклякали із поклоном Герою учні міських шкіл та навчальних закладів, а у «тілі» похоронної процесії помітно переважала молодь. Красива в усьому – і в одязі, і в поставі, і навіть у скорботі. Відчувалося, що їхні ще не сформовані тіла і душі  наскрізь «прошила» смерть 20-річного воїна - їхнього, або майже їхнього, ровесника, такого ж стильного, як вони, крокуючого «у ногу з комп’ютерно- інтернетівським часом»  новороздільця, із всілякими похідними  прибамбасами сучасної молодої людини, так і не зрозумілими старшому поколінню.  Хлопця з сусідньої вулиці, школи, будинку. Майже з такого, як вони, прагматичного «тіста», якому Інтернет допомагає швидко і з комфортом «відкрити вікно» у світ знань,  які принесуть користь. 
І ось вони його супроводжують у останню путь, і ось звучить «Плине кача…»… Його нема, а вони є… Як боляче і водночас захоплююче усвідомлювати жорстоку правду життя в умовах війни! Усвідомлювати, що є обов’язок, який і їх одного дня спонукає до дії, до необхідності захищати свій край, свій вибір…
 

На цвинтарі, коли священик виконав скорботний ритуал і під спів хору сумної пісні «З далекого краю лелеки летіли»  запечатав гріб із Героєм, а військові тричі салютували пострілами із автоматів, поки грабарі упорядковували могилу, біля могили залишилися найрідніші та найближчі. Вони обійнялись, поглядами підтримуючи один одного, ще певний час так і не наважуючись відійти, щоб далі сповнити поминальну тризну. На них дивився з таблички на хресті, як завжди усміхнений, Ростик і наче просив залишити його на самоті. А поруч біля сусідньої за крок – два могили у скорботі застигла пані у жалобному вбранні, яку вони запримітили ще у церкві. Це молилася Ольга Ярославівна Шелудько, заступник головного лікаря міськлікарні, за упокій душі єдиного 30-річного  сина Володимира, бійця 8-го  батальйону УДА «Аратта», який влітку минулого року загинув від кулі російського снайпера під Широкином. На матір також дивився, як завжди усміхнений, Володимир і наче просив залишити його на самоті. Він чимшвидше хотів підтримати на 10 років молодшого побратима у новому житті. Герої не вмирають…
  Іван БАСАРАБ

Переглядів: 23
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Вхід на сайт
Реклама
Пошук
gotivkovi_krediti_bojkivshhina.jpg
 



Адреса редакції:  81652, м. Новий Розділ, Львівської обл., вул. Грушевського, 37.
Видається з 1990 року. Газета виходить щоп’ятниці.
Реєстраційне свідоцтво 
ЛВ № 102 від  4 березня 1994 р.
Тел. (03261) 3-12-89, 093-706-32-95

 
Copyright "Вісник Розділля" © 2014-2017